Розділ «Погоня»

– І що на Купайла через вогонь стрибала?

– А стрибала.

…Після сніданку ми знову лежали в подушках. І лущили лісові горішки, ще торішні, ворочок яких Мальва дістала з ковбишки біля комина. І знову толочили подушки. Й так до вечора. А дощ ішов, біля призьби вже плюскотіло, й мальва за вікном плакала великими рожевими сльозами. Чого вона плакала?

Дощовий день непомітно переступив у вечірню імлу, Мальва засвітила лампадку, і враз щось засвітилося в моїй голові, і я з жахом подумав, що за всю ніч і день жодного разу не згадав, куди й за чим їду, і що не маю права гаятися жодної хвилини. Адже я злочинець, чорний злочинець, який запродує товариство і його святі заповіді, запропащає великий закон січового братства, освячений Покровою. Їхати, їхати негайно, проти ночі, наздоганяти згаяне.

Але я так і не поїхав. Ні увечері, ні вночі, ні вранці.

Цього разу польний гетьман нарешті пристав на пропозицію полковника Пива скурати козаків фортелем – хитрістю, військовою фантазією. В досвітковій темряві два полки жовнірів почали інкурсію на козацькі шанці, решта вчинили залогу в Наумовій балці. Напад був раптовий, швидкий, навальний, а втеча панічна (вдавана), з рейвахом, воланням до Бога, й козаки втягнулися в погоню. Даремно Бурий гукав з валу, даремно хапав козаків за поли осавул, деякі вже поминули Куцу балку, деякі добігали до Наумової, та врешті їх зупинив шкуринський курінний Баюра, розхреставшись на горбі перед козаками з пістолем і шаблею в руці.

– Безумці, отямтесь!

Його зрізала мушкетна куля, й козаки отямилися. Лука Хрін тільки трохи не добіг до Куцої балки, а молодий, прудконогий Тишко Миленький сягнув Наумового горба, зате й втікав, як нажаханий заєць. Одна куля наздогнала його, черкнула в плече. Тільки обережний Пукавка пробіг трохи й зупинився, й першим видряпався на свої вали. А за його спиною розпочалися утарчки, частину козаків було оточено, вони скуплювалися й відбивалися до останнього подиху. Тим, хто лишився на валах, випала важка борона, знову виручили гармати, гаківниці, шмагівниці, вони смалили, неначе з пекла, й острів гойдався од випалів. Козаки пам’ятали про виставлені по містах на позорище голови своїх побратимів і боронилися до загину. Під тим щільним вогнем звонпили польські полки, почали безладно відступати, й тоді по козачих шанцях озвіріло, люто вдарили польські гармати, й били та били до самого вечора, козацькі гармати огризалися ліниво, і навіть за те гетьман банітував пушкарів.

Він ходив від бочки до бочки й тільки хитав великою сивою головою. В лад тому погойдувалися, неначе два бичі, вуса. Куль до гаківниць лишилася одна бочка, залізних – півбочки, ядер – п’ятнадцять, куль олов’яних, куль до шмагівниць, шроту залізного не лишилося зовсім.

…Нижче того уступу, на якому зберігалися залишки запорозьких припасів, сиділи Хрін, Миленький та Пукавка, Пукавка підмостив під себе польське ядро, яке не розірвалося.

– Де то наш Білокобилка? – мовив Хрін.

– Десь у корчмі варенуху п’є, – Пукавка прочищав бур’яниною цибух люльки. – А може, лучилася пригодонька… І його шкуру натягують на барабан.

– Е ні, – гаряче заперечив Миленький. – Не такий він, щоб у корчмі… – і пригодонька… Він – характерник… Дійде. Досі вже дійшов, веде козаків.

…І я знаходив собі всілякі виправдання: не відпочив кінь, не висохла одіж, натер ногу – бо ж так мені було хороше, бо ж так щасно, – відтак дощ вщух, і я, відриваючи від серця щось пекуче, щимке, сказав:

– Мушу їхати…

– Чому… – мушу?

– Бо… погине багато людей.

– Козаків?

– Ти догадлива. Козаків.

– Не догадлива, розумна.