Розділ «Погоня»

…По тому Бурий спустився з старшиною в Чавунову балку, де лежав увесь припас, постукував ногами по повних та порожніх бочках.

– Бережете ви, пан-молодці, свої шаблі, бережете. І вважаєте, що куль можна наліпити з глини. Куль до гаківниць у нас залишилося шість бочок, до шмагівниць – ледве чи й три набереться, куль залізних – п’ять бочок, олов’яних – скільки там, Веремію? Трохи більше тисячі?… Бочок пороху – шістнадцять, олова – три штуки, шроту залізного до гармат – дві бочки, і ядер… Ну, скільки тут? Штук триста, не більше.

Біло, жаско, дурманно цвіте бузина. Вона тут скрізь по згір’ї понад ставом, поміж дикими яблунями та грушами, буйна, висока, восени, коли сільські молодиці приходять рвати ягоди на кисіль, то беруть з собою ослінчики, щоб дістатися до важких чорних кетягів, а то й доводиться нагинати, ламаючи гілки, декотрі й не нагнеш – завтовшки в голоблю. Подекуди бузина поспліталася в такі хащі, що там і кіт не пролізе. В темні хмарні ночі в тих хащах щось нявкає або стогне болісно, в такі неспасенні ночі велике чорне колесо старого млина на два постави саме по собі зрушується з місця й починає крутитися та обертати жорновий камінь і піднімати обидві ступи. То чорт товче й меле собі тютюн. Удень він спочиває в бузині, в холодочку, то його дерево, його царина.

Вдень вода працює на Махтея Ворона, вночі на нечистого, який до печайки в горлі не любить Махтея і вряди-годи завдає йому всіляких капостей. Не любить за те, що той повирубував бузину біля млина, за те, що пече в млиновій печі сало – кому не відомо: свинина чортові огидна не менше, ніж татаринові, за те, що Ворон щільно забив дошками одне з двох млинових віконець на верхній палубі, те, яке на став, раніше чорт сідав опівночі біля того віконечка й дивився, як купається у ставу Біла Панна, як стискає сама собі високі перса, і млів, і захлинався жагою, а тепер не видко ані лисого дідька, а ще не любить за неймовірну скнарість. Коробок у Ворона дві – одна для засипки зерна, друга – для мірчука, вона хитра, з подвійним дном, але виплетена так, що те друге дно не помітне; за горілку, яку продає помолцям, – а без того який ти мірошник, хто привезе тобі зерно – бере вдвічі дорожче, ніж монастирський шинкар, двоє котів, які живуть у млині, худі й світять од голоду очима, і навіть обміт – рудий, навпіл з пилюкою та остюччям, він не оддає свиням, а пече з нього коржі-загреби. Кілька разів чорт залишав у дучках собі закур на завтра, але Махтей щоразу його знаходив і забирав.

Одначе чорт терпів Махтея Ворона, жодного разу навіть не налякав його по-справжньому, боявся, що Махтей покине свого млина – розбере на дрова (ще гірше – на свинарник) або спалить, а зручнішого для себе місця чорт не бачить на сто миль навкруги. Вони зустрілися один тільки раз: мельник загаявся, молов пшеницю для пана Тихорецького, – гроші взяв наперед, пообіцяв змолоти до неділі й не впорався – завтра неділя, а чорт уже прийшов з своїм клуночком, і вони спіткалися на млиновій палубі, мірошник посоромив пізнього помолця («Хто в таку пору ходить») і сказав, що молоти не буде, але чорт і не наполягав, навпаки, вийняв з кишені пляшку, сіном заткнуту, й почастував мельника, а потім запропонував помінятися на люльки. У Махтея люлька звичайна, у чорта – срібна, вона так і вигравала проти місяця, й Махтей погодився і випив ще дві чарки, а тоді до самого ранку боровся з сухою вербою на греблі, а вранці захотів закурити люльку, поліз до кишені… й вийняв звідти велетенську костомаху. Й на той свій жарт чорт шкодував, бо Махтей кілька днів не приходив до млина.

…По той бік ставу в місячному сяйві мріло сонне село, хати присліпувато мружилися супроти місяця, далеко на заході горіла над землею червона мітла, горіла вже цілий тиждень, сходила з місяцем і заходила, люди казали – на біду, верби на греблі гойдалися, наче п’яні, – одна туди, друга сюди, а греблею важко плуганилася постать у плескатій, опушеній колись добрим тхорячим хутром, та вже облізлій шапці. Жовнірську горлатну шапку Семен віддав у шинкові за вечерю та сніданок, натомість отримав ось таку. Вчора йому пощастило – трапилися хурщики, які взяли його з собою, і він усю дорогу платив їм баляндрасами та співом – мав добрий голос і любив поспівати; а сьогодні цілісінький день збивав чобітьми пилюку й притомився, приморився, охляв. Його увагу привернув плескіт млинового колеса, він повернув до млина й вийшов на палубу. В млині не світилося, це присмутило Білокобилку, він знав, що іноді млин меле й сам, мельник завдасть у кіш кілька коробок жита або пшениці, сам іде спати, одначе таке трапляється рідко, хороший господар млина не покине, він підійшов до дверей і тричі грюкнув кулаком у пересохлі дошки. За дверима зашелестіло, далі почувся якийсь цокіт, вони прочинилися до половини, і в них з’явилася темна пика.

– Ти й сюди прийшов!

– Позапозаминулу ніч – ти приходив до мене, а тепер я – у віддяку.

– Не хочу мати з тобою справи. Мене немає. Згинь.

Двері грюкнули біля самого Семенового носа. Й одразу зупинився млин.

Робити було нічого, село спить, в хату такої пори ніхто не впустить, доводилося вкладатися на голих дошках. Добре, що теплі, ще не вичахли після спекотного дня. Втомлений, Білокобилка спав неначе вбитий. І вже не чув, як тихо скрипнули двері й тихенько, ледь-ледь поцокуючи копитами на сходинках, з палуби спустилася темна постать і шаснула в бузинові хащі, як звідкілясь узялися на греблі дві відьми, вони оддавна не могли поділити одного рогатого каваліра, сукали одна одній дулі і обсцикали одна одну, як прилетів на млин і сів велетенський пугач та затужив-заголосив на все поле.

Прокинувся Білокобилка рано, його розбудило поскрипування та помукування – приїхали перші помолці. Вони виїздять з дому серед ночі, приїжджають удосвіта. За першою паровицею приїхала друга, приторохтів драбинчатим возом парою крижастих салотрясів хуторянин, скрипіли ярма, дзвеніли занози, погукували господарі. Пускали в долинку на сиву від роси пашу волів, і вони смачно, зі скрипом голили її пружними губами, хуторянин путав коні, сердився: «Ногу, приймись, ногу, кажу, не напасешся», над лугом сивою шалінкою повис туман, і десь у його глибині ховавкав перепел. Хуторянин сердився ще й через те, що не було мельника, справний мельник у цю пору вже в млині. Помолці розвели багаття, смажили на шпичаках сало, звідкілясь узявся рудий пес, сидів неподалік, облизувався. Помолці поснідали – підживився біля них кришеником сала та холодними гречаними млинцями й Семен, приїхала ще одна кінна підвода – чоловік та жінка, – а Махтея Ворона все не було. Помолці нервувалися, врешті вмовили чоловіка та жінку, які приїхали останніми й ще не випрягли, проскочити до мельника додому, в село Пічкурі, яке мріло в росах по той бік ставу. Ті поїхали, їх довго не було, а з бузинових хащів уже видряпувалося сонце, спивало туман на лузі, золотило хрест на церковній бані посеред села, врешті по греблі проторохтів віз, і з нього скочив Махтей Ворон. Це був невисокого зросту, тугенький тілом чоловік з чорним, як смоль, прилизаним чубом, круглим обличчям, зачаєною в кутиках рота посмішкою, яка мала означати, що Махтей знає більше, ніж будь-хто, неговіркий, недовірливий, неквапливий. Такі люди зрідка люблять покпити з інших, хоч здебільшого роблять це кепсько, вдають із себе розумак, святенників, нишком випивають. А, може, Махтей Ворон і справді знав більше за інших, може, знав і про те, хто мешкає в комірному у його млині, й це вивищувало його у власних очах та ставило над людьми.

Але сьогодні Махтей не був схожий на себе, він метушився, махав руками, когось лаяв і сказав, що ниньки він не молотиме, що в нього лучилася біда. Помолці просили, кланялися, нишком спльовували, погрожували «заказати всім» не молоти в Махтея, а Ворон і далі метушився, а то раптом завмирав і втуплювався поглядом собі під ноги. Врешті до нього приступилися всі гуртом, і Махтей уп’яте через десяте переповів, що в його жінки пропали дорогі коралі. «Встала – були, сіли снідати – нема. Скільки казав: не носи їх у будень, а вона не слухалася, мовляв, коли вони не на мені, в мене болить голова… Ті коралі коштують як дві пари волів».

– У вас хтось був? – запитав Білокобилка.

– Не було нікого, – відказав Махтей, маючи й Білокобилку за помолця.

– А діти?

– Діти ще спали. Вишукали ми скрізь… Та там і шукати ніде. Вона тільки й прошла до хліва, завдала свиням їсти, та й назад у хату.

Білокобилка задумався.

– Ось що, хазяїне, – сказав. – Засипай у кіш, пускай млина та підемо до тебе пошукаємо…

– В голого за пазухою…