Розділ «ОЛЕНІУМ-2006»

На тобі ж — держава!

Хто ж тоді її засіє,

Ягель хто відриє?

Хто ж серденько оленяче

Китайкою вкриє?...»

Пісня була задовга, та й передача добігала кінця. Ройтберг непомітно для дружини перехилив дві чарки коньяку, ховаючись за оксамитовою портьєрою, де в кутку на підвіконні давно зберігалася закуска у вигляді добряче обкусаного шматка сиру-брі, і перейшов до зали, де на повну гучність працювало інше джерело найправдивішої інформації. Поклацав пультом.

Ага... «Парламентські новини»... Камера показувала сесійну залу без жодного коментарю. До неї урочисто входила група жінок-депутатів, тримаючи за краї величезне вовняне полотно. Пройшовши повз інші стільці, вони зупинилися поруч із трикутною трибуною, котру нещодавно покинула фракція «Захист довкілля», і... змахнули покривалом. З нього полетіла вовна. Депутати позатуляли носи. По залі залунали гучні «апчхі». Жінки під команду Меланії Вітерміняйло «Раз-два... Разом!» накрили порожні місця цією ковдрою. На екрані виникла фігура парламентського журналіста.

Біля нього стояла притрушена вовною, але задоволена пані Вітерміняйло.

Журналіст, безсоромно позираючи за виріз її декольте, попросив прокоментувати те, що відбулося.

— Ми, свідомі люди України, категорично закликаємо інших бути такими ж свідомими патріотами рідної батьківщини! Ніколи! Я повторюю: ніколи не гризти лапландській тварюці українську калину!!! Тому сьогодні всю ніч патріоти антикорупційної фракції та їхні вірні посестри плели цю символічну ковдру з вовни власних оленів, аби вкрити ганьбою порожні місця тих, хто продовжує хибну політику з насаджування цього неприродного засобу пересування на теренах нашої рідної багатостраждальної батьківщини!!! Кас-тру-ва-ти! Кас-тру-ва-ти!!! — почала скандувати вона прямо в мікрофон, і оператор поспішив вимкнути камеру.

Наступне ввімкнення. Біля камери стояв президент, мікрофон в руках телеведучого явно тремтів.

— Пане президенте... — не встиг вимовити він, як постать гаранта конституції вмить обросла мікрофонами конкуруючих телеканалів і питання потонуло в тисячі інших питань.

— Шановні друзі, — почав говорити він. — Любі мої. Мої маленькі вірні друзі. Славний народе України... Дорогі співвітчизники! Брати і сестри... Колеги... Рідні! Безцінні...

Не встиг він висловити свою думку, як на екран, затуляючи приємне обличчя, знову випливла червона від гніву пані Вітерміняйло: «Каст-ру-ва-ти! Каст-ру-ва-ти!!!» — і з почуттям виконаного обов’язку попливла далі, розсікаючи натовп своїм потужним килем.

Ройтберг напружено вдивлявся в екран.

— Люльок, — гукнув він до дружини, — а каструвати — це дуже боляче?

Дружина працювала у ветеринарці і зналася на цих делікатних питаннях.

— Скоро дізнаєшся... — пробурмотіла вона з передпокою, все ще роздивляючись плями на чоловічій дублянці. — Це, до речі, бульйон... Прокислий бульйон. Відколи це ти почав харчуватися в дешевих забігайлівках?..

Але Валентин Самсонович не відповідав. Він знову стояв за оксамитовою портьєрою і сумно дивився на свою велику стайню. У ній мучився однорогий Сем. Невже доведеться вчинити над ним ще одну наругу?! Випивши ще чарку, Ройтберг розчулився і підійшов до дружини з тилу — вона якраз починала мити підлогу:

— Льолю, — сказав він, — коли щось — каструєш сама... Свої руки — не чужі...