Розділ І ВІЗИТ ДО МОДНОГО ЛІКАРЯ

— У природній. Зарізала. Я така погана!!!

Наталка заридала вголос. Я багато бачила у своєму житті, але щоб так безбожно тік «Оріфлейм»!!! Мабуть, підробка, не інакше.

Хто така шмаркачка Кривошия, я не мала зеленого уявлення, могла лише констатувати, що дівчині не пощастило з прізвищем. Утім, здається, не лише з цим. Бідолашна так ніколи його й не змінить… Що ж мені робити з Наталкою? Відколи її знаю — самі проблеми. То вона декларацію в податкову подасть, вказавши, як на сповіді, всі прибутки. То в негра закохається. Тепер ще й убивство. Туш по її щоках текла не тоненькими цівочками, а суцільною багнюкою. Я раптом усе зрозуміла і мене прорвало:

— Навіщо ти ЦЕ зробила?!

— В усьому винен Ковбасюк, усе через нього, — буркотіла подруга.

— До дідька Ковбасюка! Я про інше. Навіщо ти, дурепо, купуєш туш у Мироськи?! Ліньки два кроки до магазину перейтися? Економиш три гривні, а виглядаєш, як Чингачгук після бою. Попереджала ж тебе, що Миросьчин швагро привозить мальовидла з польсько-турецького кордону — гуртова ціна десять центів за вагон. Збагнеш ти це врешті-решт?

Наталка стихла і сиділа, втиснувшись у крісло — маленька, жалюгідна мордерця. Мені стало її дуже шкода, і я почала ретельно обмізковувати план порятунку подруги. Дам їй трохи грошей, нехай тікає в Голландію. Або краще у Швецію — там багато таких пришелепкуватих, як вона. До того ж, купить собі пристойну косметику. Але проблеми… Не здивуюсь, якщо цей «подарунок» навіть закордонного паспорта не має. А поки все владнаю, заховаю Наталю на дачі.

— Хто такий кривавий Ковбасюк? — поцікавилась я.

І Наталка, розтираючи багнюку на обличчі, розповіла.

Восени на кафедру зарубіжної літератури, де вона викладає, прийшов новенький асистент. («Такий милий, трохи дивакуватий, але дуже прикольний і трохи схожий на Емінема»). До того ж, як і Наталя, палкий прихильник екзистенціалізму. Подруга ділилася з юним Сартром думками про роль суб'єктивних асоціацій у відображенні реальної субстанції, а той, у свою чергу, розважав її дотепними анекдотами. Одного разу прикольний Емінем поміж іншим розповів Наталі про власну пригоду. Не так давно він щось там святкував у товаристві малознайомих людей і досвяткувався до такого стану, що запропонував руку і серце дівчині, яку бачив уперше в житті («Ну, як завжди буває в чоловіків»). Наступного дня герой-коханець Ковбасюк, звичайно, не те що імені, а й обличчя «нареченої» не пам'ятав. Проте, вона віднайшлася в особі студентки-першокурсниці Кривошиї і пішла в атаку на бідолашного аспіранта. («Він у шоці!»).

— А вчора сталося таке… — рюмсала Наталя. — Прийшло до мене на перездачу дівчисько. І таке, знаєш, нахабне, брутальне… Сидить перед викладачем: нога за ногу, в роті жуйка, в пупці кульчик. Але справа навіть не в пупці… Роздратувала вона мене чомусь. А як прочитала прізвище у заліковці — Кривошия, то в такі нерви впала! Одним словом, зарізала її. По-звірячому: бездушно, із насолодою. Навіть рука не затремтіла.

— Куди ти сховала труп?

— Який труп? — витріщилась Наталка.

Її і без того круглі очі з розмазаною довкола тушшю мало не вилізли з орбіт. Мені вона нагадувала панду. — Ти що, з глузду з'їхала? Я ж інтелігентна жінка, кандидат філологічних наук, а не бандитка на кшталт тебе! Просто спитала у цієї сцикухи, як автор, Альбер Камю, трактував образ Стороннього в однойменному романі. І вліпила двійку. Аби знала. А тепер… Тепер…

Вона знову зарюмсала.

Мені відлягло від серця. Ото навіжена! Як я відразу не здогадалася! Проте наступні Наталчині слова примусили мене змінити мажорний настрій.

— Ти ж знаєш, я не заздрісна, — продовжила вона. — Я ніколи не заздрила Гальці через те, що у неї золотиста засмага, а моя шкіра вкривається пухирцями і лізе, мов поліетилен. Мені однаково, що Леська дере по десять баксів за приватний урок, а я тарую за вісім. Я навіть змогла пережити Миросьчині оксамитові фіранки з метеликами, ті, що швагро їй привіз позаторік з Угорщини, але тепер я заздрю! Спочатку думала, це банальні ревнощі. Де там! Адже Ковбасюк молодший за мене на сім із половиною років, не хочу такого роману! Це забагато. П'ять — шість — куди не йшло. Ти поглянь, як Пугачова зі своїм щастячком мордується, просто жах! Ні, дякую. До того ж, Емінем мене ніколи й не приколював. Ти ж знаєш, що я обожнюю Енріке Іглесіаса. Без сумніву, тут інша причина — старість. У мене стрункіша фігура, я розумніша, і кульчик у моєму пупці гарніший за її — Кривошиїни (Я вже мовчу про сам пупець! Ха!), але вона його може демонструвати в інституті, а я свій — лише на пляжі. Одним словом, я позаздрила молодості, а це може означати лише одне — старію.

Наталчині слова зачепили мене за живе. Бо вчора…

— Учора я відкрила філіал фірми в селі Косопетрівка неподалік Жмеринки. Директором призначила свого колишнього заступника.

— Отакої! За що ж Богданові таке почесне вигнання?