Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Я повільно повернувся до дружини. Вона спрямувала мій погляд далі, в бік порома, і я побачив засмаглого слов'янина, якого помічав уже раніше; він був одягнутий у брезентові штани і синій светр. Слов'янин стояв до нас боком, роздивляючись щось на березі. За спиною в нього хилитався напівпорожній рюкзак. Навіть звідси я міг роздивитися кирпатий профіль і русяве волосся, що стирчало перерослим «йоржиком».

— Він довго дивився на нас, на наші речі, — прошепотіла Гуля.

Я кивнув.

«Довго дивитися на когось іще не означає стежити», — подумав я, але в глибині душі погодився з Гулиними підозрами.

До митного бар'єру під'їхав перший із наших «КрАЗів». Тепер ми з Петром уважно слідкували за митниками. Обидва водії вийшли до них і спокійно про щось говорили. Потім один показав митникам документи і папери, вочевидь, на вантаж. Один із митників уважно вивчив усе, повернув водієві, але розмова на цьому не закінчилася. Хвилини за дві водій із паперами підійшов до нас, залишивши свого напарника і машини біля митного бар'єра.

— З документами проблеми, — мовив водій-казах, підійшовши до нас. — Вони кажуть, що транзит не оформлений.

— А він оформлений? — поцікавився я.

— Сам подивись! — водій передав мені папери.

Я пробіг документи поглядом і загалом нічого не зрозумів, крім того, що спільне українсько-казахське підприємство «Каракум ЛТД» відправляло дванадцять тонн будівельного піску до Києва через Баку, Махачкалу, Ростов-на-Дону і Харків.

— Що ж діяти? — запитав Петро водія.

— Платіть, — він знизав плечима.

— Скільки?

— Сотні дві вистане, — висловив припущення казах. Петро кинув на мене задумливий погляд. Я зрозумів без слів. Поліз до рюкзака, витягнув потрібну суму і передав водієві.

Хвилин за п'ять самоскиди проминули митний кордон і зупинилися біля контейнерів, вибудуваних у чотири поверхи. Один із водіїв виліз із кабіни і махнув нам рукою.

Галя допомогла Гулі закинути на плече її подвійний баул, потім сама взяла до рук чорну сумку. Повільно ми рушили до митниці. Коли підійшли — саме від'їхала остання машина.

— Паспарта! — скомандував митник із сивими короткими вусиками. — Куда єдєм?

— До Києва, — відповів я за всіх.

— Транзит?

Я кивнув.

Митник вивчив паспорти і порівняв фотографії з обличчями, та все ж залишив документи в руці.