Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Я штовхнув плечем Петра і спрямував його погляд на незнайомця.

Петро задумливо свиснув. Знову повернувся до мене.

— Нас або супроводжують, або пасуть... — прошепотів я. Коли я знову подивився в бік найближчого портового крана, там уже нікого не було.

56

Вечір приніс із собою незвичну прохолоду, наче Баку і Красноводськ-Туркменбаші не лежали на одній паралелі. Може, Туркменістан був ближчий до сонця, ніж Азербайджан, а може, просто каспійський бриз уже дихав осінню.

Ми сиділи на речах, розкладених по колу просто на землі. Знову, як і на Мангишлаку, в центрі нашого кола палало багаття, у казанку закипала вода. Тільки багаття тут було міцнішим — дровами нам слугували розламані дерев'яні ящики, які валялися довкруж у великій кількості. Життя в порту вже завмерло — крани застигли, увіткнувши свої стріли в небо. Біля причалу горіло ще кілька багать, навколо яких грілися майбутні пасажири порома «Нафтовик», що ладнався через кілька годин у зворотній шлях. Перед в'їздом на причал дрімало десятків півтора легкових автомобілів, що вишикувалися в чергу.

— Колю, — звернулася до мене Галя. Вираз її обличчя був незвично серйозним. — Скільки у нас доларів у конверті залишилося?

Я кинув погляд на потемніле небо, пригадуючи витрати останніх двох днів.

За «транзит» віддали вісімдесят, за вагон — двісті п'ятдесят, за транзит вантажу — ще двісті... загалом п'ятсот тридцять плюс дрібні витрати — доларів тридцять-сорок. Три тисячі мінус п'ятсот шістдесят.

— Дві тисячі чотириста сорок, — Галя кивнула і записала суму до маленького записничка. — А там було рівно три тисячі?

— Я не рахував.

— Слід було порахувати, — зітхнувши, промовила вона. — Гаразд, згодом перевіримо...

Відносну тишу вечірнього порту порушив шум моторів. У хвіст черги на причал додалися два «КрАЗи». Ляснули дверцята самоскидів. Водії вийшли, закурили, присівши на сходинку першої машини. Потім один із них попрямував до нас.

— Все гаразд, — сказав він, зупинившись. — Чай буде? — кивнув він на казанок із окропом.

Гуля стрепенулася, дістала з баула пакет із чаєм, висипала жменю просто у воду. Дістала піали.

— Вмощуйтеся, — запропонував водієві Петро.

Казах сів між Галею і Петром. Гуля обмотала руку рушником, зняла з гачка казанок і вміло розлила чай. Потім роздала всім по солоній сирній кульці.

— Останні, — сказала вона, зітхнувши.

Ми тримали піали в руках. Чай іще був загарячий. А я вже кинув сирну кульку до рота, і її зернистий солоний смак розлився піднебінням, викликаючи спрагу. Хотілося чимшвидше запити цю солоність, але я примусив себе терпляче чекати, доки чай трошки вистигне.

— Ось документи, — казах простягнув Петру папери, ковтнув чаю і тільки потім кинув до рота свою сирну кульку. — Ми вже в обратку. Чай доп'ємо, я вас до вагона відведу...