Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

У порт Красноводська ми приїхали близько першої дня. Біля паромної пристані стояло десятка два машин, переважно легкових. Пором «Нафтовик» із бортами, вкритими іржею, не викликав особливої довіри. Навіть іржа на його бортах була двох кольорів: нижні півтора метри відливали брудною зеленувато-коричневою барвою, а вище ватерлінії, яка піднялася над водою, царювала вже класична коричнева іржа. Від Амана я вже знав, що на лінії Красноводськ-Баку курсують лише два пороми: «Нафтовик» і «Дружба», тому шанси, що цей пором піде на дно саме з нами, були мінімальні.

Самоскиди стояли в черзі на завантаження, але в'їзд на пором був поки що перекритий пофарбованим червоною фарбою ланцюгом.

Пором був схожий на звичайний сухогруз. Він був у кілька разів менший за рибзавод, на якому я плив від Астрахані до затоки Комсомолець. Тільки ніс, який опускався і ставав на час завантаження-розвантаження мостом для автотранспорту, дозволяв цьому судну називатися поромом.

Поки я роздивлявся, вивчаючи напівзанедбаний порт із доковими кранами, що завмерли в довільних позах, з іржавими конструкціями, які стирчали на кожному кроці з червонуватої, начебто так само вкритої іржею землі, до «лендровера» підійшов полковник Тараненко.

На його прохання ми з Петром відійшли від автомобіля.

— Пором відчалить за дві години, — повідомив полковник. — Слухайте мене уважно. Ви тепер — представники фірми «Каракум ЛТД». Ось документи на пісок, — він передав мені цупкий великий конверт. — Там-таки знайдете гроші. Я дожену вас у дорозі, в мене ще тут є справи. Ви з водіями вивантажуєтеся в Баку, вони самі перевантажать пісок і покажуть вам, з якої гілки в порту ви маєте прямувати далі. На азербайджансько-дагестанському кордоні з вас знімуть п’ятсот доларів за транзит, потім, напевно, будуть іще проблеми. У конверті три тисячі, до Ростова-на-Дону мусить вистачити. Якщо не вистачить — у вас є зброя. Але будьте з нею обережними, — полковник зробив невелику паузу, даючи нам із Петром можливість усвідомити почуте. Потім вів далі: — У Ростові доведеться кілька днів постояти. Моя вам порада — жінок відправте туди окремо на пасажирському поїзді. Із Баку це робити сенсу нема, надто небезпечно. Ну що ж, успіху вам і до зустрічі! Ні пуху, ні пера!

Полковник потиснув нам руки і відійшов до Амана, який курив біля «лендровера».

Ми з Петром стояли геть ошелешені. Я тримав у руках великий конверт. У вухах досі звучав голос полковника. Я вже не думав про старезний на вигляд пором, на якому мусив перепливти Каспій. Подальша дорога викликала в мене значно серйозніші побоювання. Не лише за себе, але й за Гулю. Передусім за Гулю. Було би дурницею розраховувати, що можна проїхати через Кавказ, особливо у наш час, коли і в Дагестані, і в Чечні ще стріляють.

Я подивився на Петра. Судячи з його похмурого вигляду, він теж не відчував особливої радості від майбутньої дороги.

— Ну, що робитимемо? — запитав я.

— А що робити? — голосом фаталіста відповів він. — Слід усе довести до кінця.

Він дістав свою люльку. Закурив.

Я кивнув, а сам подумав: «Якби ти був палестинцем, радів би, напевно, кожній можливості померти за батьківщину і за Аллаха».

Озирнувся на машину. Галя сиділа на сталевій боковій сходинці «лендровера», а Гулі не було видно. Я захвилювався. Наблизився, запитав Галю.

— Вона туди пішла, — Галя показала рукою на ангар з напівпрочиненими іржавими ворітьми.

— Навіщо?

— Перевдягтись...

Я попрямував до ангара, але не встиг подолати й півшляху, як побачив Гулю, яка вийшла мені назустріч у джинсах і сірій футболці. В руці вона несла згорнуту темно-червону сорочку-сукню.

— Ти знаєш, куди ми їдемо? — запитав я в неї напівпошепки.

— Так, — відповіла вона і всміхнулася.