Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Я її що, бачив? — Аман знизав плечима. — Кажуть, у неї вселяється на якийсь час дух жінки, яка кохає цього мандрівника. Інколи вона може вийти до нього у вигляді цієї жінки...

— Цікаво... — видихнув я і кинув погляд на сліди. На моїх очах ямки слідів ставали все менш і менш помітними. Пісок вирівнював свою поверхню.

Уже під ранок, коли Аман довіз нас до укріплення й поїхав, везучи заснулого Юру, я запитав у полковника, чому майора поховали тут, поруч із дервішем.

Запухлий полковник уважно подивився мені в очі, неначе хотів перевірити, чи зможу я його зрозуміти.

— Вони сказали, що така могила буде надійною ланкою в ланцюгові українсько-казахської дружби... — він зітхнув, потім додав: — Крім того, у нашого посольства забракне грошей, щоб відправити тіло додому... Частинку тіла я сам відвезу до Києва.

Я кивнув. Було помітно, наскільки важко на душі в полковника. Мені не хотілося його більше турбувати, і я вчинив за прикладом Петра, який одразу по приїзді впав на свою підстилку поруч із Галею і вже на всю силу хропів.

— На добраніч, — сказав я полковнику.

Він натомлено всміхнувся і жестом руки спрямував мій погляд на верхів’я пагорбів, із-за яких уже просочувалося світло ранку.

Засинаючи, я обіймав Гулю і думав про Азру, про лагідного янгола смерті, що набуває подоби закоханої в тебе жінки.

52

Прокинувся я ближче до полудня, стискаючи в руці пістолет із глушником. Озирнувся. Гуля з Галею метушилися біля багаття. Петро ще спав. Полковника видно не було. Я кілька хвилин оговтувався, пригадував події минулого дня. Потім заховав пістолет до рюкзака, зробив маленьку зарядку — кілька разів присів і помахав руками для бадьорості.

Сонце висіло просто над нами, забиваючи тіні в пісок.

Я підійшов до жінок, отримав з їхньої ласки піалу з чаєм, що вже холонув, — видно, вони самі нещодавно чаювали, насолоджуючись відсутністю чоловіків. Галя була в своїх незмінних джинсах, зате її маленькі груди граційно підкреслювала темно-червона майка. Гуля сьогодні носила сорочку-сукню салатного кольору.

«Цікаво, — подумав я, — а як вона одягатиметься в Києві? Бо ж у такому вбранні спокійно навіть по безлюдній вулиці не пройдеш!»

— Полковник не казав, куди вирушив? — запитав я в жінок, коли допив чай.

— Він уже давно пішов, — відповіла Галя. — Години зо три тому. Мабуть, до міста.

— І нічого не говорив?

— Казав, що до обіду повернеться.

Я кивнув. Галя і Гуля саме починали варити обід, тому, судячи з усього, чекати на повернення полковника залишалося недовго. Цікавість і відчуття голоду примусили мене постояти якийсь час поруч із багаттям і нашими куховарками. Приємний солонуватий запах лоскотав ніздрі. Я придивився — Галя розкачала тонкий шар тіста і різала його на ромбики, а Гуля на цій-таки дошці з іншого боку нарізала смужками сухе м’ясо. Поруч у піалі лежала гірка порізаної кільцями фіолетової цибулі. Схоже, обід заплановано святковий. Я ковтнув слину.

— Що це в нас сьогодні? — запитав я.