Розділ «Частина перша Тіло»

Сильвестр Васильчук ще й викладав у своєму інституті, який недавно став університетом, читав курс новітньої української літератури. Час від часу писав короткі рецензії на нові книжки.

Знав він чудово й світову поезію – від Горація, Овідія, Лі Бо, Вана Вея, Хайяма, Війона до Паунда, Еліота, Фроста, Одена, Хіні і Беккета, не кажучи вже про російську чи польську, але був, як казали його колеги, схибнутим на поезії українській. До того ж поетами він вважав двох Михайлів – Коцюбинського і Стельмаха, а також Василя Стефаника, Григорія Косинку і Юрія Яновського і доводив не раз, що їх тільки помилково зараховують до прозаїків, й вони нічим не гірші від якихось там Сена Жона Перса, Анрі Мішо чи навіть Борхеса.

Пробував і сам дещо писати – етюди, есе, новели – і навіть надрукував їх у кількох журналах. Мріяв колись написати і свій перший роман. Але щодо роману в нього була ідея-фікс. Якось він прочитав інтерв’ю одного письменника, здається, іспанського, де той признавався, що мріє написати роман, який би починався із того, що герой цього роману припливає на безлюдний острів і кінчає життя самогубством. Наприклад, застрелюється. І ось після цього на острові, де немає жодної живої душі, й розгортається основна дія.

Спочатку ці слова видалися Сильвестрові абсурдними, не вельми вдалими, таким собі розіграшем літературної братії. Та щось його привабило в тому задумі, нереалізованому сюжеті, а може, й реалізованому, десь там в Іспанії чи Франції. «А як би я реалізував?» – якось зненацька подумав, і в ньому поселився чортик, такий собі маленький дідько, дідечко спокуси. Після довгих роздумів (час від часу те речення в ньому прокльовувалося і наче курча, що стукає в шкаралупу, просилося назовні) він прийшов до висновку, що можливі два варіанти. Перший – описати сам острів, придумати, вигадати, як тільки фантазія дозволить, що могло бути на цьому острові до того, як туди приплив нещасний самогубець. Історії людей, котрі там побували, а може, й завершували там свій земний шлях. Чом би й не назвати роман «Острів самогубців»? Звучить, правда, детективно, а детективів Сильвестр не любив. Терпіти їх не міг. Він почав шукати інший можливий варіант. І знайшов. Це мав би бути більше, або й гетьчисто, мовний експеримент. Він уявляв собі фразу: «Він приплив на острів і застрелився». Далі фраза мала обростати деталями, подробицями – дій, характеру, спостережень головного героя, стану його душі. Оті хвилини, коли він пливе до острова, висаджується на ньому, а тоді оглядає острів, думає про щось, перш ніж прикласти до грудей (чи голови) рушницю або пістолета. Ті самі речення в кожному новому розділі чи підрозділі. З додатком нових – слів, подробиць, образів, речень. І так до самого кінця роману. До останньої крапки, перед якою могло бути те саме речення, з якого роман, власне, й розпочинався.

Чи вистачило б у нього снаги написати такий роман, Сильвестр не знав. Але вірив, що колись він його напише. Обов’язково напише. І здивує тих літературних щурів, котрі бачать у ньому лише дослідника, критика, котрий спроможний розбирати по кісточках творчість інших. Врешті-решт, це теж непогано, хтось же це повинен робити, чому б і не чоловік на ім’я Сильвестр Васильчук? А він вміє робити це доволі кваліфіковано.

Чи те, що сталося згодом з Сильвестром, було віддзеркаленням його задуму, жахливої реалізації його в реальному житті?

Чому б не уявити, що він думав і діяв так, як його герой?

Але підстав так вчинити, як вважали донедавна ті, хто його знав, у нього не було жодних. Серед знайомих і колег по філфаку Сильвестр Васильчук мав славу доволі тверезої людини, з чітким логічним мисленням, доволі занудної, часом навіть вельми, хоч певною мірою до реалій життя і не пристосованої. Він був не експресивним, не нервовим, без всіляких, як то буває, «завихрень» і схильностей до депресій. Хоча депресії й траплялися, але навіть до нетворчих людей вони періодично навідуються. Що вже казати про філолога-літературознавця.

10

Сільське кладовище поливав холодний осінній дощ. Якась молода, доволі інтелігентна з вигляду жіночка (вчителька? конторський чи сільрадівський працівник?)

поділилася з ним парасолькою. Дощ почався, ще коли тіло Георгія виносили з хати. Сильвестр почув, як хтось сказав, що, бач, небо заплакало, значить, покійник був доброю людиною. Він уже знав, що Ніниного чоловіка дуже швидко, за якихось півроку чи місяців сім з’їв рак крові. Що небіжчик був мужньою людиною і ще на початку осені копав картоплю на своєму полі і навіть помагав, як міг, пособляв сусідам, хоч можна уявити, як йому вже боліло, як його виснажувало.

Заплакана Ніна стояла біля труни, дивилася на того, кому єдиному серед цього гурту був байдужим цей холодний дошкульний дощ. На її обличчі поставило свою печать справжнє непідробне горе. Поруч стояли її четверо дітей – найстарша донька, котрій ішов сімнадцятий, вчилася уже в університеті, двоє синів чотирнадцяти і одинадцяти років, наймолодша донька навчалася у другому класі.

– Дякую, що ти приїхав, – сказала Ніна три години тому.

Він перед тим пройшов незнайомим селом. І був незнайомим сам собі. Чужим, це відчував напевне.

Він вирішив, що треба їхати на похорон, вчора ввечері. Відповідь на своє запитання: «Чому вона згадала про мене?», адже не належав ні до рідні, не спілкувався стільки часу, й узагалі, якщо розібратися, був ніким для цієї сім’ї, він отримав наступного дня. До того був момент, коли труну із висохлим пожовтілим тілом ще недавно такого могутнього чоловіка опустили в могилу.

Була дорога до Ніниного дому, найбагатшого у селі, в чому він уже міг переконатися (а втім, мабуть, так і мав жити єдиний в поліському селі фермер), коли розшукував, де вона живе. Був поминальний обід, слова підбадьорення, які кожен, вже вийшовши з-за столу, казав господині, і її слова, коли Сильвестр підійшов і нахилив голову: «Якщо можеш, залишся ночувати».

11

Одного разу Ліда розповіла йому про свій дивний сон. Їй приснилось незнайоме село, геть темне, без жодного вогника, вона йшла вулицею цього нічного села, дивуючись, як тут опинилася, і раптом почула голос: «Впізнай, кого зустрінеш, інакше звідси не вийдеш».

– Після цього мені стали траплятися люди, вони проходили мимо мене, і я придивлялася до них, наскільки це було можливо в темряві, – розповідала Ліда.

– І ти когось впізнала? – спитав Сильвестр.