Розділ «ЧАСТИНА П’ЯТА»

Йому наснилася Ганна. Начебто вона стоїть по той бік залізничного полотна, а мимо мчать один за одним потяги, а може, це той самий нескінченний потяг… І він бачить Ганну в просвітах між вагонами. Короткими спалахами світла.

А може, там стояла зовсім не Ганна? Він бачив її так рідко, що цілком міг помилитися.

Він устав. Підійшов до місця, де раніше було вікно, притулився чолом до тугого, жовтавого поролону, що мав ледь відчутний запах.

Ні, це не поролон. Це матеріал іншого покоління — його можна рвати нігтями, гризти зубами, а він не піддасться. Це цілком сучасний матеріал. Витривалий. Живучий. У дусі часу.

Він не бачив Анжелу четвертий день. Його усе сильніше душили пута, тільки тепер до горла підступала не туга, як зазвичай, а чорна злість.

Він обійшов кімнату вздовж стіни, це не забрало багато часу. Коло. І ще одне. Як звір у клітці. Хворий, знеможений звір.

Який сьогодні день? Ранок? Вечір? Котра година? Не важливо…

Він зупинився перед замкненими дверима, у круглому «ілюмінаторі» відбивалося його власне обличчя. Дзеркало. Він побачив літнього, сивуватого, виснаженого — але дуже зосередженого, з ясним поглядом чоловіка.

— Нічого, — сказав сам собі. Точніше, не сказав навіть — ворухнув губами.

І, начебто у відповідь на коротке слово, звідкись з-за скла до нього долинув відгомін теплої хвилі. Тільки відгомін. Але вже близько, простягнути руку, і…

— Ти тут, — сказав Влад повільно.

Важкі двері не здригнулися.

— Ти тут, — повторив Влад пошепки. — Ти там, за склом. По той бік дзеркала. Ти чуєш мене. Не можеш убити мене, бідненька. Не можеш позбутися… А я ж усе одно виберуся. Я…

Вона насправді буде володаркою світу. У неї будуть підводні палаци, а можливо, вона наказуватиме навіть сонцю, коли сходити і заходити. Вона карбуватиме монети зі своїм зображенням. Вона на півдорозі до перемоги, вона дійсно зможе…

— …Але мене тобі купити не вдасться, — мовив ледве чутно. — І не вийде налякати. І вмовити теж. Ти чудово це розумієш.

У потилиці наростав біль. Кам’яніли м’язи шиї.

— Ти носиш бомбу в кишеньці, — продовжував він одними губами. — Ти даремно зв’язалася зі мною. Я… Я зумів відмовитися від Ганни! І ти думаєш, що я не зможу перешкодити тобі?!

Він розсміявся.

— Ти перша простягнеш мені руку… Але я так зневажаю тебе, що навіть під страхом смерті ніколи тебе не доторкнуся. Ти мені огидна. Ти, у якої був шанс стати людиною… А ну, відчини-но двері!

Тільки останні слова він, виявляється, сказав уголос.