Розділ «ЧАСТИНА П’ЯТА»

Влад надпив іще раз. Замружився від задоволення, піймав Анжелу за руку, що пахла м’ятою:

— Послухай… У нас же десятки років попереду. Десятки років — пліч-о-пліч… Давай… усе-таки станемо друзями, га? От ти послухала мене… не сперечалася… знаєш, який я тобі вдячний? Тоді, в лікарні… я розумів, чого це тобі вартувало. Як боляче… Ці переїзди… але ж ми перемогли! Ці люди, лікарі, медсестри живуть собі спокійно зі своїми дітьми, і відом не відають…

Анжелине обличчя було дуже блідим, зосередженим.

Влад розтулив було рота, щоб іще щось сказати. Але раптом суцільна чорнота заслала очі. Стало м’яко і легко.

Останнім його спогадом була спадаюча на траву пластикова чашечка з недопитою кавою.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Влад

Він лежав на спині, і стеля здавалася просто височенною. Як небо. Можливо, Влад поменшав? Став завбільшки із таргана?

Усе можливо.

Йому стало страшно. Він не міг пригадати, що сталося. Де він. Як його звуть.

Він — удома? І мама — на кухні?

Ні. Надто висока стеля. Надміру.

Він спробував поворухнутися — було важко. Звідкись згори з’явилася рука, міцна чоловіча рука, а потім і обличчя — незнайоме, бородате.

— Водички? Чаю? — по-приятельськи запропонував незнайомий голос. І тепер уже дві руки взяли Влада за плечі, допомагаючи сісти.

Влад перечекав запаморочення.

Ні, він не поменшав, наче тарган. Це кімната, у якій він перебував, була велика і дивна. Не кімната, а радше зала — заввишки в два стандартних поверхи. Порожня, якщо не брати до уваги дивана, круглого столу з маленьким телевізором, декількох крісел і облізлої ширми в кутку.

Влад мовчки випив воду, запропоновану незнайомим бороданем. На круглому столі закипів електрочайник, і бородань спритно, як колишня домогосподарка, заварив чай, накрив чайничок рушником, нарізав скибочками лимон:

— З цукром? Без?

— З цукром, — відповів Влад.

Поки чай заварювався, обоє сиділи мовчки. Влад повільно повертав голову, розглядаючи залу, приходячи до тями.