Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Хто — він? — крізь зуби запитав Влад.

— Убивця, — пояснила Анжела. — Він хотів мене втопити. Це виглядало б, як нещасний випадок…

Рушник довкола її голови розмотався, пасмами збігали на плечі весняні з вигляду крапельки. Влад нарешті змилостивився — підійшов, обійняв її, притис до грудей, погладив по голові — так заспокоюють жінок, дітей і тварин.

І вона, певна річ, розридалася.

Ніч була довгою і нерадісною. Анжела крутилася на ліжку в номері Влада, — щоб заснути, вона наковталася якихось пігулок, тож очі її втратили хворобливий блиск і затяглися паволокою, однак спати вона все одно не могла. Влад сидів у кріслі навпроти, пив каву з термоса і намагався відновити в пам’яті свою пробіжку коридором — ті кілька секунд по тому, як він почув Анжелин крик.

Тінь наприкінці коридору… привиділася? Увесь цей дикий випадок загалом — правда чи фантазія? Виявляється, лампочка у ванній Анжелиного номера перегоріла. Може, ніхто не вимикав світло. Може, лампочка перегоріла і загасла, а Анжела, яка й без цього вже перетнула поріг істерики, домислила все інше? Двері не були зачинені… Але ж Анжела, з її слів, і не замикала їх. Протяг…

Поки виснажена риданнями Анжела вмивалася і ковтала пілюлі, Влад зробив невелику екскурсію в кінець коридору. Там, за рогом, виявилися двері, були й сходи, і звісна річ, жодних слідів. Розслідування результатів не дало — крім усвідомлення, що незваний візитер, хоч хто б він був, міг легко і непомітно втекти ось цими сходами…

Ночувати у своєму номері Анжела відмовилася. Влад відвів неї до себе й уклав спати, а сам усе намагався зрозуміти, чи бачить він перед собою жертву нездійсненого насильства, чи звичайнісіньку істеричку і панікерку.

Тінь наприкінці коридору. Анжела впевнена, ніби якийсь маніяк (переслідувач? найманий убивця?) втік, бо вона закричала і на сходах почулися кроки. Як лиходій зачув їх, якщо в нього від волання позакладало вуха? І на що він розраховував — що жертва мовчатиме, як мишка?

Коли Анжела нарешті задрімала, він спустився вниз, до портьє, і почав довгу, сповнену натяків розмову про сторонніх у готелі. Сонний портьє дивився на нього з підозрою і ворожістю, а тоді, зрештою, заявив, що ніяких сторонніх у готелі немає, а біля входу ночами чергує поліцейський. Влад повернувся до номера, почуваючись цілковитим дурнем.

Вистежити людину у великому місті… Ні, професіоналові це, напевно, дрібничка.

Навіщо професіоналові полювати за Анжелою? Невже родичі її покійного чоловіка справді здатні…

Хтось пройшов коридором. Влад здригнувся.

Гупнули двері сусіднього номера — Влад підстрибнув у кріслі.

Схоже, невдовзі він сам перетвориться на істерика. Почне сахатися власної тіні.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Самоскид

Уранці вони поспіхом залишали готель. Поки Анжела збирала речі, Влад сидів на краєчку стільця в кутку (залишатися самою в номері Анжела категорично відмовлялася). Сумка ніяк не бажала закриватися, бо замість того, щоб акуратніше скласти квапливо накидані речі, Анжела копала сумку ногами. Влад насилу стримувався. Рахував підвіски на люстрі.

Тут хтось постукав у двері. Анжела втягла голову в плечі, а Влад підвівся і, відчуваючи неприємний холодок у животі, пішов відчиняти.

На порозі стояв дідок — дуже пристойний, миловидий, із гладко зачесаним за вуха довгим сивим волоссям.