Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Пробач, — мовив Влад.

— Нічого, — кинула вона, не піднімаючи очей. — То підемо в ресторан?

Перші кілька хвилин (а іноді й годин) після зустрічі, коли провисають, послабляючи хватку, пута, прив’язана людина перебуває в слабкій ейфорії. Цю істину Влад теж вивів, виходячи з власного досвіду. (Пригадалася географічка. З характером була дамочка. Як вона зуміла поставити йому «добре», а не «відмінно»! Напевно, вона й четвірку з-під свого пера вважала великою милістю, нечуваним заохоченням…)

Він пив, і йому здавалося, що ніяк не сп’яніє. До кінця вечора він злегка захмелів — не надто й сильно, але вже відчувалося. Обійнявшись, вони з Анжелою піднялися на шостий поверх — там був її номер, а його номер — на восьмому. Анжела довго не могла відімкнути двері, зрештою Влад відібрав у неї ключі. Двері клацнули; за ними була темрява маленької вітальні, а за мороком були інші відкриті двері, за ним вікно, підсвічене далекими фарами, вуличними ліхтарями і мерехтливою вивіскою готелю. Анжела ступнула в цю напівтемряву, захоплюючи за собою Влада; обоє зупинилися у вітальні, жодному й на думку не спало вмикати світло. Влад подумав, що вони схожі на підлітків у чужому під’їзді. Хоча відкіля йому знати — він же ніколи не цілувався в під’їздах… Йому багато чого не довелось спробувати. І, напевно, вже не доведеться.

Він відсторонився. Анжела не випускала, м’яко притулилася до його грудей, лоскочучи жорстке волосся, підборіддя і шию.

Привласнити цю жінку… Привласнити. Зробити своєю. Жодна жінка не належала йому двічі. Ніколи.

Вона бажана. Вона вміє бути милою. Вона йому — ніхто…

Вона потрібна йому. Зараз. Уся.

— Я піду, — глухо сказав Влад.

Він балансував. Темрява вколисувала. Він стояв на паркетній готельній підлозі, як стоять на причалі, але не бетонному, а плавучому, понтонному, з прибитими з країв чорними ребристими покришками. Це вже не берег, але ще не палуба. Це поміжчасся. Залишається переступити нешироку щілину між краєм понтона і…

Він хитнувся, вхопився рукою за стіну, випадково — чи ж випадково? — зачепив кнопку вимикача.

Клац!

Темрява здохла. Анжела замружилася.

— Добраніч, — тихо мовив Влад і, акуратно причинивши за собою двері, вийшов у коридор.

Він повернувся до свого номеру і, не роздягаючись, ліг на ліжко. Закусив кутик подушки. Приплющив очі.

Його шкіра пахла Анжелою.

Скільки їх було, жінок, які вранці зникали назавжди?

Червоний гумовий м’ячик, що скотився з доріжки в густі кущі. Минуло вже п’ятнадцять хвилин звідтоді, як Влад зачинив за собою двері її номера, двадцять хвилин…

Він різко сів на ліжку, накинув на плечі піджак, поспіхом замкнув двері й рвонув сходами вниз, не чекаючи ліфта.

Варто було лишень ступити на майданчик восьмого поверху, як коридорну тишу розітнув пронизливий жіночий крик. За стійкою з ключами скочила на рівні жінка в халатику, та Влад, випереджаючи її, вже влетів у коридор. Йому здалося, що десь наприкінці майнула тінь…