Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

І він тицьнув Владові під ніс розгорнуту «ксиву». Влад пошкодував, що не носить окулярів: зараз зависла б природна пауза — він довго виймав би окуляри з кишені, одягав на носа, розглядав фотографію свого співрозмовника — а за цей час долав би внутрішню зніяковілість.

Решки внутрішньої зніяковілості. Бо основну її частину він уже давно переборов, обдзвонивши по телефону кілька приватних детективних агентств і за якимсь натхненням вибравши серед них те саме, котре представляв його нинішній співрозмовник — агентство «Фенікс».

Незнайомець знову піймав його погляд. Піймав і притримав, начебто пазуристою лапою:

— Отже, яку саме допомогу ви хотіли б отримати?

— Мені потрібні якомога докладніші дані про одну людину, — пояснив Влад. — І певні дані, відомі мені, потребують перевірки.

— Чоловік? Жінка?

— Жінка.

— Ймовірна зрада? Небажані зв’язки?

— Біографія, — сказав Влад. — Історія життя за останні десять-п’ятнадцять років.

— Це дорого вам обійдеться, — незворушно повідомив детектив.

— Але таке можливо?

— Звісна річ.

— Тоді я заплачу, — Влад дозволив собі злегка посміхнутися. — Зараз я маю кошти… До того ж дані, що їх я волів би отримати, мають для мене життєво важливу цінність.

Їхня реакція на пережите відрізнялася кардинально. Влад одразу після пригоди з самоскидом наче закам’янів і розмову в дорожній інспекції пригадував дуже туманно. Анжела, навпаки, одразу після аварії була доволі балакучою і навіть веселою, зате через кілька днів, коли до неї дійшло нарешті, наскільки близько була смерть, — запанікувала і мало не щоночі прокидалася від кошмару (Влад на той час отямився і розглядав аварію, якщо не з іронією, то принаймні спокійно і тверезо).

Вони спали на різних ліжках. Анжела зробила кілька спроб втішитися у Владових обіймах, однак він недвозначно пояснив їй, що цього робити не слід. Після остаточної його відмови Анжелина істерика покотилася, як по рейках, і кінець-кінцем Владова супутниця цілком втратила апетит і сон.

Перші кілька днів вони прожили в злиденному готелі біля кільцевої дороги, в одному великому, але на диво незатишному номері. Анжела взяла за моду підпирати двері кріслами, столом, ліжком, лякала прибиральниць різким криком «Хто тут?», спала при світлі й робила все можливе, щоб остаточно розхитати нерви собі та Владу. Після звістки про знайдений у лісі самоскид вони переїхали ближче до центру — в дуже великий, дуже сучасний, наче автоматизований мурашник, готель.

— Тут нас ніхто не знайде, — запевняв Влад.

Анжела гмикала. Для того, хто може вистежити маленьку машину, для того, хто може вчасно викрасти велику вантажівку, для того, хто може наздогнати маленьку машину на великій вантажівці на найбільш підходящій для замаху ділянці шляху, — для того не стане за клопіт знайти не тільки голку в скирті сіна, але й пожильців у великому і сучасному готелі, особливо якщо вони зареєструвалися за справжніми паспортами, під власними іменами, особливо якщо пожильці безтурботні й упевнені, що «тут нас ніхто не знайде»…

Такі — або приблизно такі — висновки стояли за коротким Анжелиним гмиканням.

— Ти ж не хочеш, щоб ми підробляли паспорти? — дивувався Влад. — Купували фальшиві документи?