— Так? — недовірливо запитала Анжела.
— А що тебе дивує?
— Ти не схожий на чоловіка, вихованого матір’ю, — задумливо мовила Анжела. — Вони інші.
— Звідкіля ти знаєш?
Анжела гмикнула:
— Добре… У мене немає жодних причин тобі не вірити. Вона ж померла, правда?
— Так, — Влад кивнув.
— Тобі треба було надовго поїхати, а вона залишилася?
Потяг повільно рушив. Біле світло ліхтаря поплило назад, усі тіні в купе ожили, смикнулися і поплили теж.
— Тож ти залишила мачуху і зведеного брата? — тихо поцікавився Влад. — Бо тобі треба було поїхати, а вони залишилися?
— Гаразд, — люто прошипіла Анжела. — Я тобі розповім.
* * *Вона прожила в Барона сім місяців і дванадцять днів. У комірці, де її оселили, таки було вікно, хоч і заґратоване, було ліжко, був і стіл, і настільна лампа. З розваг — лише книги, віднайдені в Барона на горищі. Анжела читала впереміж детективи, старі журнали, шкільні підручники з історії, якісь порадники з тваринництва і курні хрестоматії з літератури. Не можна сказати, щоб це особливо її розважало, однак різноманітних знань, безсумнівно, додало: Анжела стала знавцем античності й чудово розбиралася — принаймні теоретично — в свинячих і коров’ячих хворобах.
Тим часом на занедбаній галявині під вікном невдовзі утворилася лиса пляма, яка утворюється на футбольному полі в тому місці, де зазвичай стоїть воротар. Траву витолочили Анжелина мачуха і зведений брат під час «навідувань у гості». Ніколи раніше Анжела не відчувала такої уваги з їхнього боку, вони ловили кожне її слово, як милостиню, іноді Анжела вередувала і не визирала у відповідь на умовний сигнал. Тоді мачуха і брат нервували, лютилися й обзивали її спересердя різними словами, втім, знайомими їй іще з дитинства…
У неї був час подумати, і вона думала. Усі, хто знав її поближче, спілкувався з нею довгий час — залежали від неї. Природа цього явища не цікавила Анжелу, вона міркувала, як витягти з неї хоч якусь вигоду, — в її ж бо становищі безправної рабині згодилась би будь-яка підмога…
Та зрештою дівчина започаткувала новий звичай — мачуха і брат платили їй за кожне «побачення». Анжела просовувала руку крізь ґрати, а мачуха і брат смішно підстрибували, простягаючи їй дрібний паперовий грошик, тяглися, піднімалися навшпиньки, намагаючись доторкнутися до Анжелиних пальців. Нарешті у неї під матрацом накопичилася певна сума грошей, і Анжела вирішила; що час настав.
Сторожа, приставлена до неї Бароном, побоювалася своєї підопічної, а іноді й відверто боялася її. Однією з її розваг було лякати їх іще більше: вона, як могла, підтримувала реноме відьми, реготала ночами, бурмотіла, наслідуючи бабу-знахарку, саме тому — чи з якоїсь іншої причини — тюремники змінювалися так часто, що Анжела ледве встигала запам’ятати їх на ім’я.
Барон, з його любов’ю до порядку і дисципліни, викликав її до себе двічі на тиждень — по середах і неділях; якось уночі з неділі на понеділок, коли Барон, вдоволений, захропів, Анжела потихеньку вилізла з ліжка, підсунула під руку сплячого диванний валик, натягнула нижню білизну, де в спеціально підшитих кишеньках заховані були грошики, одяглася — і майнула через відчинене вікно, тоді як тюремник, котрий мусив її стерегти, мирно куняв під дверима…
Минув усього рік звідтоді, як Барон накинув своїм налитим кров’ю оком на симпатичну прибиральницю з кучериком стружки в каштановому волоссі, — але Анжелі здавалося, що вона подорослішала років на двадцять. Жарти скінчилися; Анжела бігла, рятуючи свою шкіру, чудово розуміючи, що лише від її рішучості й хватки залежить тепер, жити їй вільною людиною — чи вмирати лялькою, іграшкою, мішком з висівками.
Вона до світанку брела лісом — по шосе йти не наважилася, а раптом наздоженуть. Купюри, заховані в білизну, добряче заважали — їх було багато, всі дрібні, згорнуті в рурочки, складені мінімум учетверо. Анжела терпіла. Приблизно таку ж суму вона розтринькала торік на каруселі й морозиво, і спогади про це — могла ж утекти ще тоді, могла, могла! — труїли їй душу гірше від кислоти.
О шостій ранку (Барон уже починав крутитися, міцніше притискаючи до боку диванний валик) вирушив перший автобус від автостанції в сусідньому селищі. Анжела добре усвідомлювала, що на цьому етапі шляху її легко вистежити. За кілька годин водій автобуса зізнається надісланим навздогін людям, що саме така дівчина купила в нього квиток і доїхала до кінцевого пункту, тобто до міста (того самого, де минулої осені Анжела марно вступала до технікуму). Усю дорогу — автобус повз ані хутко ні хистко, зупиняючись біля кожного стовпа, — Анжела завмирала від страху, очікуючи побачити машину, що мчить слідом і перекриває автобусові шлях…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Долина совісті» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 4. Приємного читання.