Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Він посміхнувся:

— Ти так добре знаєш, що відбувається з тими, кого ти кинула? Ти вже проробляла подібне? Ти прив’язувала до себе людей — спеціально? Чоловіків? Заможних? Правда?

— Ти корчитимешся, звиватимешся, тобі буде здаватися, ніби твоє тіло рвуть на частини, що тебе заживо їдять хробаки…

— Ти теж, — сказав він без посмішки. — Усе це чекає й на тебе.

— А я витримаю, — процідила вона крізь зуби.

— Тим ліпше, — він устав, вказав рукою на двері. — Бувай. З Богом, Парасю.

— Це я писав листи, — мовив Влад. — Квітень — це я.

— Я здогадалася, — відповіла Ганна по невеликій паузі.

— Я знав, що ти здогадалася.

Уже складено було останній іспит. І Влад отримав уже свій «вільний диплом», а Ганна — він знав — знайшла роботу в рідному місті, в якійсь газеті, й на неї навіть надіслали іменну заявку.

Уже відомий був день Ганниного й Славчиного весілля.

Уже багато чого було відомо.

За шість годин по обіді небо набуло незвичного золотаво-фіолетового відтінку. Звідкілясь долинали голоси, музика, попискували ластівки.

— А я давно здогадалася, — повторила Ганна пошепки.

— А я давно знав, що ти здогадалася.

Хтось гукнув Ганну, але вона не озирнулася.

— Ти ж не думаєш, що я божевільний, — сказав Влад.

— Ні, — повільно мовила Ганна. І запитала по паузі: — Ти… невиліковно хворий?

— Напевно, так, — кивнув Влад.

— Тобто, як це — у будь-якому напрямку? — запитала жінка у віконці каси. — Конкретно — на який вам рейс?