Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Що сонце відтепер навік поневолене

І прямує, скоряючись поглядові

Сліпого соняшникового обличчя.

А якщо набрякнуть над світом хмари

І сонце не зможе знайти прогалини,

Щоб побачити обличчя володаря —

Чорне, у віночку з рудого листя, —

Сонце помре…»

Лікар був молодий, нервовий і амбіційний. Він місяць тому заступив старшого колегу на посаді завідувача медпункту — єдиного лікаря на ціле селище, тож тепер був педіатром, хірургом, терапевтом і гінекологом в одній особі. Аж тридцять днів йому вдавалося успішно доводити свою компетентність, і от лиха година принесла цього приїжджого, котрий здумав хворіти саме тут, спеціально, щоб дошкулити людині, яка тільки-но зробила перший крок у професію.

— А ви впевнені, що не їли грибів? Консервів? Чи таки їли?

Влад хитнув головою. Від цього руху біль зметнувся, як скляна хвиля з білою пінявою на маківці.

— А ви впевнені, що вас не пригощали недоброякісним спиртним? Саморобною горілкою…

Владу не хотілося відповідати, вкотре щось пояснювати. Йому взагалі перехотілося рухатися, говорити, дивитися. Він приплющив повіки.

— …Приїжджий, — голосно говорив лікар у масивну трубку старого телефону. — Так, гостре отруєння! Так. Чекаю.

«Влип», — байдуже думав Влад, дивлячись у стелю лікарняної машини, що підстрибувала на вибоях. Лікарі, медсестри… Контакти протягом декількох днів… Можливо, тижнів…

Що з ним таке, дідько ухопи?! Може, амбіційний лікар має рацію, і він щось-таки з’їв або випив… Страви йому готувала господиня будинку, де він тиждень орендував кімнату… Чистенька з вигляду жінка… А хто його знає, чим вона його нагодувала…

Цієї миті мобільник, забутий до часу в кишені Владової куртки, зачувши близькість міста, раптом вибухнув тоненькою механічною мелодією.

Хлопець-санітар, котрий супроводжував Владове тіло, здригнувся.

Влад насилу дотягся до телефону. Скривившись від нудоти, підніс трубку до вуха:

— Слухаю…