Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Отже, ти маєш успіх у дівчаток, — незворушно гнула своєї мама. — Як на мене, це радше добре, ніж погано, адже зазвичай дівчаткам подобаються старші хлопці…

— Вони знущаються, — резюмував Влад.

— Не думаю, — по паузі зізналася мама. — Я все-таки… не зовсім дурненька, правда? А ця дівчинка, яку ти так не любиш, Ліна, здається? Так… ось, вона не знущалася. Вона була… збентежена… Їй було ніяково, вона прикривалася фальшивою веселістю… але вона не блазнювала… принаймні мені так здалося.

Влад подумав, що нормальна дівчинка, хоч би як була закохана, ніколи б не передзвонила після його «йди геть». А навіщо передзвонила Лінка?!

«Дай йому! Дай йому ще!»

Йому не подобалася ця несподівана загальна увага. Він вирішив якнайскоріше заснути.

Наступного дня вранці мама пішла на роботу, і Влад залишився сам, а за маминої відсутності він не відчув потреби лежати в ліжку, тим паче, що хвороба його, чесно кажучи, давно минулася. Підсівши до письмового стола, він витяг із верхньої шухляди товстий зошит у жовтій клейончастій обкладинці, перегорнув перші кілька аркушиків, списаних дрібним нерівним почерком, перечитав останні рядки «…і хлопчики пішли додому, щоб устигнути. Раптом циферблат на Юрковій руці спалахнув червоним світлом, і знайомий голос сказав: „Ми зазнали аварії на даху! Скоріше біжіть туди!“ Кінець третього розділу».

Влад посміхнувся, відчуваючи, як піднімається усередині приємна голчаста хвиля. Віднедавна вигадування історій захоплювало його не менше, ніж читання. А інколи навіть більше…

Нервово потерши долоні, покусавши губу, він вивів посередині наступного рядка: «Розділ четвертий».

«На верхньому сходовому майданчику, перед самісіньким виходом на дах, стояла людина в шкіряному плащі. Хлопчики відстрибнули назад — але було пізно. Чоловік повернув голову — очі його палали червоно…»

І, уявивши собі цей погляд, Влад ладен був затрепетати від солодкого жаху — коли в передпокої гримнув дверний дзвінок.

Влад здригнувся. У присутності мами дзвінок лунав інакше, делікатно, як тихий стукіт у двері, зате коли мами не було — це був вимогливий крик, подібний до грюкоту підкованих чобіт і пудових кулаків у шкіряних рукавицях.

«Чоловік повернув голову — очі в нього світилися червоним…»

Влад боком устав зі стільця. З важким серцем підійшов до вікна й, непомітно відсунувши фіранку, визирнув назовні.

Він очікував побачити кого завгодно — слюсаря, котрий переплутав виклик, листоношу з телеграмою, дільничного поліцейського — але біля дверей стояв Дімка Шило! Але ж уроки щойно почалися!

Беззвучно вискнувши від захвату, Влад застрибав униз через дві сходинки, відімкнув двері:

— Заходь! Та заходь же! Ти що, з уроків утік?

Дімка зніяковіло посміхнувся.

Влад не намагався навіть приховати, наскільки він радий. А тішився він страшенно. Він добряче скучив за Дімкою. І треба було стільки всього розповісти…

Дімка потис простягнену Владову руку. Подав кульок із двома поморщеними яблуками. Відступив, хитаючи головою: