Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Він остовпів, не знаючи, куди запхати руки, ноги, куди заховати розтоптані схожі на лижі капці на його маленьких ногах, і гарячково намагався зметикувати, які ж обставини загнали його до цієї достобіса фальшивої сцени: чиїсь тато, мама, хвора дівчинка, щаслива чомусь дівчинка…

На блідому Ізиному обличчі хвилею, вибухом проступав рум’янець.

Наступного дня вона видужала. Лікарі списали дивне нездужання на примхи організму у процесі активного росту.

Влад зумів-таки великодушно не докоряти Ізі тим випадком у сквері, і їхні зустрічі поновилися, але це були вже інші зустрічі. Вони більше не грали ні в шахи, ні в карти. Зате вони цілувалися.

Іза не відразу зрозуміла принадність цього заняття. Вона була домашньою дівчинкою, відмінницею, і її пізнання в мистецтві поцілунків були в основному теоретичними; втім, як людина наполеглива, Іза звикла домагатися результату через «не хочу», вона шурувала губами і язиком, ніби дорожній робітник шурує молотком і лопатою, і зрештою навчилась-таки віднаходити в поцілунках певну приємність…

Що ж до Влада, то він просто божеволів. Ці поцілунки снилися йому ночами, і він крутився, збираючи простирадла у вузенький джгут; перед очима його суцільною кінострічкою вертілися кольорові сни. Він був, напевно, щасливий — тиждень, може, два…

Влад навіть хотів показати їй свій зошит у жовтій обкладинці. Не той, де було про «прибульців і роботів» — дитячі штучки він давно занедбав… Ні, інший, там йшлося про хлопця з одинадцятьма пальцями на руках, так виходило, що в нього постійно щось у житті виявлялось зайвим. І час від часу до нього приходила людина в чорних окулярах і пропонувала вибирати: що зайве? Яка річ? Який друг?

Владові самому було страшно писати про таке. Мамі він не зважувався показувати — соромився, а ось Ізі мало не показав. Навіть приніс якось жовтого зошита до Ізи додому — але останньої миті не наважився, злякався…

І слава Богу, що стримався. Не оминув би кпинів, бо Ізине кохання потроху стало проростати колишнім роздратуванням.

Вона, як і раніше, соромилася Влада і ніколи не приходила до нього сама, першою. Час од часу Влад ловив на собі запитальний погляд: ну, що я в ньому знайшла? Ну, що я, розумна, вродлива, доросла, знайшла в цьому карапузові, безбарвному, ніякому?! Подумаєш, уміє цілуватися…

У такі хвилини Влад намагався козирнути дотепністю, на жаль, Іза незабаром перестала сміятися з його жартів. Навпаки — вони все більше дратували її.

— Ходімо на танці, — запропонував якось Влад.

Іза закопилила губи:

— Мені там нецікаво.

— Тоді йдемо на вулицю.

Іза тужливо зиркнула у вікно. Дня прибуло, темніло тепер пізно, і на кожній лаві було по дві-три пліткарки.

— Знаєш що, — сказав Влад проникливо, — якщо ти мене соромишся, то знайди собі когось іншого. Старшого й соліднішого.

Після цих слів він пішов собі, а Іза не кинулася його затримувати. Цієї миті Іза й сама була переконана, що між нею та Владом усе скінчено, він їй набрид, вона виросла з нього, як виростають із дитячих сандаликів…

Через два дні вона подзвонила йому, а згодом і прийшла — покірно, наче собачка.

…Усе змінилося.