Розділ «ЧАЙКА»

Рветься до стіни. Одіпхнула, стала між ним і стіною.

- Се, брате, дурне! Порядкуй у своїй хаті, а не в мене. Аж задихалась.

Співали півні.

Одні й другі - сидить мати, як сиділа.

А вітри гудуть...

Вітри будуть, а ясени риплять, а матері дрімається...

Затріщав каганець - гасне.

Глибоко-глибоко зітхнула, підвелась, налагодила гніт.

Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить...

Не: любить його дівер. Боїться. Все збирається колись порізати або спалити, а стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мовби поріднилася з ним.

Підійшла до малюнка, обсмикала рушник, краще квіти порівняла, починає говорити до його стиха:

- Скажи, сумний, скажи, невеселий, ще й нерадісний: куди мої діти позаводив? Де мені їх шукати? Куди листи слати?

Витерла сльози, зітхнула.

- Як то в тій пісні співається:

Писала листи ніченьками,

А печатувала слізоньками,

А пересилала тими буйними вітроньками...

Чи так, сумний?

Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе - твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем, пашить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бунтар - золотий дзвін:

І буде правда на землі!..