Розділ «ЧАЙКА»

- Мамо!

Простоволоса, з свіжими синяками.

- Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!

- Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.

Посідали в степу. І наговорились, і наплакались. Наостанку радить мати:

- Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне.

Задумалась дочка. Далі заплакала:

- Я вже про це, мамо, не раз думала: дітей жаль. Вони ж загинуть за таким батьком.

- На те не вважай - бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.

Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить. Вив’язала з узлика три срібні карбованці, дає матері:

- Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.

- Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передавати: обійдуться мої сини і без його грошей.

- О, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб...- Не доказала. Заридала гірко-гірко: - Я ж і так, мамо, нещасна, нащо ж ще й ви завдаєте жалю та сліз!

Шкода стало: взяла.

Іде - печуть її ті карбованці огнем.

Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті карбованці. Нехай знайдуть, може, чиїсь діти...

Гуркотить машина.

У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про синів, про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і про Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення - голова забита. Розкаже раз, другий - знову починає про те ж:

- Приїхала в Катеринослав до Петра, там сказали, що його надіслано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарим...

- То так і не бачили?