Розділ «СЕЗОН ПОЛЮВАННЯ НА ВІДЬОМ»

— Тому що в цій халупі нема телефону! — майже заверещала Рада. — Це тобі не фантастика. У реальному житті навіть відьма не може подзвонити без телефону! А зняти гарний будинок нам не по кишені, у нас бюджет!

— В-и-ибачте, — схлипнула Ірка. Що таке «дорого», вона розуміла аж надто добре. Люди їй допомагають, витрачають на неї свої сили — і гроші теж, — а вона істерику закотила! Треба негайно вгамуватися. І мобілку в Аристарха вона зараз не проситиме. Може, пізніше. — Вибачте мені, будь ласка. Я… не хотіла. Просто… Мені лячно, я втомилася, і… Мені б хоч речі з дому забрати. Ми тут уже другий тиждень, — стишила голос Ірка, — а в мене навіть змінних трусиків нема. Я їх перу, а вони висихати не встигають, увесь час мокрі, — тихенько поскаржилася вона Раді.

Директриса сплеснула руками:

— Ой леле! — і відразу ж почала гладити Ірку по голові.

Ірка терпляче наморщила личко.

— Ірко, будь ласкава, вибач мені. Нехай уже Аристарх не розуміє, він чоловік, але я, стара дурепа!

— Ви зовсім не стара! — в’яло запротестувала Ірка. Потім зрозуміла, що варто було б додати: «І не дурепа!» — але Рада її вже не слухала.

— Аристарху! — владно наказала вона. — Забери в Ірки всі її речі й вирушай по магазинах. Дівчинці потрібен повний гардероб! І не будь скупиндрягою! А ти поки що в моєму халаті посидиш, — додала вона вже Ірці.

— Слухаюсь, Радо Сергіївно, — менеджер браво клацнув підборами.

Ірці здалося, що він трохи кепкує з величного тону директорки, але Аристарх виглядав зовсім серйозно.

— До речі, що там у нас із коровою? — наче цариця, поцікавилася Рада Сергіївна.

— Чуже місто, — Аристарх розвів руками. — Але дістанемо, можете не сумніватись.

— Навіщо вам корова? — зацікавлено спитала Ірка.

— Нам неодмінно потрібна корова, як же ми без корови, — неуважно вимовила Рада Сергіївна. — Давайте, Аристарху Теодоровичу, не зволікайте! Ані з одягом, ані з коровою.

Менеджер кивнув головою й вийшов. Закутавшись у Радин блакитний халат, Ірка прилаштувалася біля стола.

— Нічого, зараз Аристарх купить тобі що-небудь гарнюнє, і ти відразу повеселішаєш, — бадьоро зауважила Рада. — А поки не гаймо часу. Чим швидше ти будеш готова, тим швидше ми звідси виберемося.

Рада Сергіївна поставила перед Іркою невеличке кругле дзеркальце й потяглася до пачки старих ілюстрованих журналів, що лежали на столі. Перед Іркою замиготіли глянцеві фотографії.

— Уявімо, що хтось із них — твій ворог.

— Бред Пітт? — поцікавилась Ірка, зазирнувши до журналу.

— Бреда Пітта ми не чіпатимемо. Вірку Сердючку так само, — похитала головою Рада Сергіївна. — Вони надто далеко, навряд чи в нас щось вийде, і взагалі, зв’язуватися із «зірками» — собі на шкоду. Це місцевий журнал? — вона глянула на обкладинку й кивнула. — Тут теж має бути хтось із міських знаменитостей. Ось, будь ласка! — Рада повернула журнал, показуючи Ірці фото високого стрункого чоловіка. В одній руці чоловік тримав ножиці, а в іншій — щойно розрізану червону стрічку. Поруч, притулившись до його плеча, стояла молода білява жінка. Навколо, схоже, аплодуючи, скупчилися офіційно вбрані добродії й дами. — Іващенко, Володимир Георгійович, генеральний директор… Відкриття нового цеху, — читала Рада. — Просто як на замовлення! Ім’я, фотографія, чим займається… А тепер давай з’ясуємо, що цей Іващенко хоче тобі зробити!