Розділ «Частина перша»

— О, Господи, — не втрималася Мальва.

Всередині шлунок стиснувся і готовий був вернути назад все те, чим дівчина вчора вечеряла:

— Бабо Валю, ви добре почуваєтеся?

Перше, що спало на думку, — те і ляпнула.

Натягнута посмішка сповзла з обличчя старої, замість того з’явився звірячий оскал.

— Ти, ти, ти… — затинаючись, просичала стара. — Ти мене бачиш-ш-ш?

— Та бачу ж, бачу, не повилазило ж мені! Ви що, грипою перехворіли? Кепсько виглядаєте. — Мальва недолюблювала бабу Валю через надто довгий язик і тому словесно з нею давно вже не церемонилася. — Вітаміни не пробували їсти: там цибулю, часник, мед, горіхи?

— Ти мене бачиш! — вже не запитувала, а стверджувала стара.

Баба Валя якось дивно себе поводила, і Мальва навіть не встигла ще щось відповісти на повторне запитання, бо стара враз блискавично, незважаючи на поважний вік та теперішній напівтрупний стан, опинилася біля Мальви, схопила дівчину за руку і…

Бабу Валю з силою відкинуло від дівчини, впечатало в стіну навпроти. Стара сповзла долі, жалібно скиглячи.

Мальва здивовано витріщилася на стару. Ту била пропасниця, бо як по-іншому пояснити те, що сталося. А воно й не дивно, баба Валя з вигляду — живий мрець, труп, що розкладається. Про всяк випадок Мальва торкнула пальцем оберега, уважно роздивляючись стару. Навколо голови баби Валі вертілася порожня хмарка. Так-так, не було барв ніяких, навіть сірого. Невже стара з’їхала з глузду чи помирала від якоїсь страшної смертельної хвороби, що виїла її зсередини? Мальва співчутливо, вже зовсім не сердячись, підійшла до баби Валі. Хоч вона й зараза, але самотня, стара. Хто за нею тепер пригляне, он уже й падучу хворобу отримала, ноги не держать.

— Вам допомогти, баб Валю, дійти до квартири? — якомога чемніше завела дівчина.

— Не-не-не торкайся мене, не-не-не торкайся… — баба Валя бурмотіла ледь чутно, перелякано цокаючи зубами. — А-а-а, пече, болить. Ти з них, з тих… Ти-ти, ти прийшла мене забрати? Але ж обіцяно було, що я маю ще цілих десять літ. Я ж заплатила Люцині, чи того мало?

Мальва нічого не розуміла з белькотіння старої. До всіх негараздів стара ще й лупонулася макітрою і, схоже, стратила розум.

— О’кей, я вас не чіпатиму. Та, прошу, послухайте мене. Ви, бабо Валю, — хворі, вам тре’ до лікаря. — Мальва говорила розважливо, мов спілкувалася з малою дитиною. — У вас пропасниця. Он, як щойно об стіну шандарахнуло. А ще, між нами дівчатами, у вас щось з обличчям, волоссям, головою. Ви на себе в дзеркало подивіться, самі все зрозумієте. У вас люстерко вдома є, га?

Баба Валя вхопилася за слова Мальви як за рятівну соломинку.

— Ага, так-так. Захворіла я, добра дівчинко. Піду ліпше додому, приляжу. Я стара немічна жінка, — посипала словами стара. — Тільки ти той, не торкайся мене більше, не треба. Я не буду ніколи того, слово честі, не буду… Тільки не займай.

Стара прикрила голову руками, як щитом. «Бідна, — подумала дівчина, — старість не радість». Згадала свою бабусю Горпину, може, і тій колись хтось допоможе, руку допомоги подасть.

Мальва не могла залишити стареньку просто так. Хоч до квартири доведе. Нахилилася над жінкою, вхопила її за руки, поставила на ноги, розвернула до себе, і… дівчина, мов у сповільненому повторі, побачила, як волосся баби Валі раптом перетворилося в тисячі маленьких тонюсіньких противненьких зміючок, очі стали чорними, мов вуглинки, ніс зробився предовгим, як у казці про Босорканю.

Зазирнула в ті очі і… І побачила там спотворену вивернуту душу недолюдини. Що зробила ця жінка зі своїм життям, як його спотворила? Баба Валя стояла перед сімнадцятирічною дівчиною перелякана та безвладна. Чіпкі очі малої не відпускали. А Мальва дивилася на неї і розуміла, що не може також відірватися зараз від того видива та страшного знання, яке вперше відкривалося перед нею. Навіщо та жінка добровільно це вчинила із собою? Чи вартує примарне щастя такої заплати?