Безсмертні

-А якщо мене знайдуть до того, як туди потраплю?

-Тоді… – замислився. – Тоді тобі потрібно не пійматися!

-Геніально…

-Я тобі розповім, як можна зрозуміти є певна особа безсмертною чи ні.

Авері, як завжди, не мала іншого виходу й погодилася діяти так, як сказав.

Ми пересідали з одного вантажного потяга на інший, іноді могли непомітно проникати у пасажирські поїзди, ловили автівки на дорогах, аби найшвидше дібратися місця призначення. Я розповідав дівчині, як можна вичислити безсмертного з-поміж тисяч перехожих. Наголошував на їх поведінці, що загалом вони не нагадають людей аніскілечки – в них нічого не болить, їм нічого не заважає. Вони не чухають потилицю, не витирають носа, не кашляють, не чхають, виглядають так бездоганно, ніби щойно в них була фотосесія в найпопулярніший у світі глянцевий журнал. Авері уважно прислуховувалась до моїх порад. Чорнявка запам’ятовувала абсолютно все, але при цьому дуже стомлювалась. Її смертний організм постійно нагадував про голод, недосипання, спрагу. Звичайно, я купував їй харчі, але для повного відновлення енергії їй було не досить пиріжків, пряників та інших снек-паїв.

Я пам’ятаю кожен з чотирьох днів подорожі до Македонії. Розповідав дівчині про вартових, вона про своє життя. Особливо виразними є спогади з її вибаченнями за те, що так напилася вина того вечора у місці, де ми зупинялися. Та найнапруженішими були третій і останній день.

До настання третього дня ми з Авері стали майже кращими друзями. Дівчина встигла розповісти про її буття на цьому світі абсолютно все, починаючи від народження. Вона жартувала. З вигляду, не переймалася за своє життя, відчувала себе в безпеці поруч зі мною. Її поведінка чомусь нагадала поведінку Еллі. Ці дівчата зовні були зовсім не схожі одна на одну, але їхня простота, щирість дуже подібні, я навіть на певний момент запитав себе, як там моя мила Еллі та скільки вона на мене злитиметься через мій вчинок.

Вантажний потяг мчався швидко. Авері дивилася на мене, на мої руки, на мій знак нескінченності на шиї. Зненацька вона торкнулася моєї долоні.

-Зовсім не холодна… Здається, людської температури… – промовила блакитноока, озираючи мене, ніби я її нова куплена іграшка, іграшка-охоронець.

-На що ти сподівалася?

-Не знаю… – зніяковіло відповіла чорнявка, відпустивши мій зап’ясток. – Очікувала, що раз у тебе серце не б’ється, то ти й усім іншим відрізняєшся від людей. Ти ж сам казав, що ми зовсім різні!

-Мав на увазі, зсередини ми зовсім різні, – відсторонився я.

-Знаю, що ти мав на увазі! – саркастично посміхнулася дівчина. – Але я з тобою не згодна… У тебе є благородність, коли ти вже наважився мене врятувати. Точно, ось яке слово шукала! Благородність! – викрикнула Авері. – Ти кажеш, що зсередини люди і безсмертні відрізняються, але ж сам розповідав про те, що вартові мають душу чи що там…

-Не розумієш! Ти шукаєш дрібниці, які нас споріднюють, але вони майже непомітні!

-Благородність – це дрібниця? – здивувалась дівчина. – Я так не вважаю… – вона трохи задумалась, а потім зненацька ніжно поцілувала у щоку. – Спасибі, що рятуєш мене…

Я збентежився приємним доторком повітряних дівчиних уст, але їй не сказав нічого.

-Ні за…

-Що ти відчув? – зненацька кинулась на мене Авері з питанням. – Невже поцілунок залишив тебе байдужим, невже не здивувався, що я так зробила, чому ти не спитав, навіщо я так зараз себе повела?

-А що тут особливого? Поцілунок собі такий, звичайнісінький... – пробував обдурити її. Насправді цей жест мене надзвичайно втішив.