Безсмертні

-Ти виглядаєш дуже… мило…

-Ха! – відмовила Авері і через хвилину знову заговорила, єхидно запитавши. – А як можна жити вічно і не знудитися?

-Не знаю, ще й рік у новому амплуа не прожив. Гадаю це не складно, завжди знайдеться щось, що тебе зацікавить…

-Коли не знайдеться, що далі?

-Такого не трапляється!

-Хм… – дівчина знову фиркнула. – Я б не змогла жити вічно, збожеволіла б від… Від самого життя.

-Ми не можемо збожеволіти, не маємо для цього навіть емоцій.

-Гадаю, що ти кажеш неправду, не може такого бути, щоб не було жодних емоцій… Ну навіть у істоти, яка схожа на людину… Навіть у високорозвинених тварин є емоції!

Авері не знала про безсмертних так багато, як я, але її здогадки, висновки переконували краще, ніж те, що мені розповідав Берелі. Мабуть, лишень хотілося вірити у слова чорнявки більше, ніж у те, що казав Адам.

-Мені потрібно прийняти душ! – заявила Авері. – Потрібно ще щось перекусити, випити чогось. Спрага мучить!

-Ми б могли зупинитися на пару годин у якомусь готелі, – відповів на її ультиматум. Ніякої загрози з боку Еквіджа поки що не спостерігалося, тому ми дозволили собі зробити, так би мовити, привал.

Гучномовець електрички повідомив, що наступна зупинка кінцева. Чорнявка аж зраділа, що невдовзі зможе хоч на трішки звільнитися від відчуття постійного трясіння потяга.

Місто, до якого прибули, більше нагадувало велике село, але дякувати, що навіть у такому покинутому куточку Землі віднайшовся непоганенький мотельчик, в якому ми винайняли кімнату. Авері відразу ж побігла до ванної, а мене попросила сходити до найближчого магазину, купити їй поїсти, попити.

Довго шукав прилавок з їжею, але все що знайшов – це пару мафінів, пончиків і кави до них купив. По дорозі назад до мотелю надибав книжковий прилавок, в якому придбав декілька художніх творів у дорогу.

Повернувшись, я не застав у номері чорнявку, навіть на мить подумав, що вона втекла. Але Авері просто виходила подихати свіжим повітрям. Коли увійшла до кімнати, виглядала інакшою, ніж зранку. Від неї віяло свіжістю, переодягнена у новий літній сарафан дівчина не мала той вчорашній стурбований вигляд, здавалася спокійною панянкою. Від пончиків з кавою вона не була в захваті. Авері розповіла, що говорила з дівчиною на рецепшині. Та повідала їй, що сьогодні в них свято міста, йому виповнюється 412 років, у центрі проходитиме бурхливе дійство, буде багато смачної їжі та напоїв. Чорнявка дуже хотіла туди піти, благала дозволити їй прогулятися. Я не зміг їй відмовити, за останні два дні вона багато пережила і потребувала певних розваг, тому ми пішли разом подивитися на свято. Це не здавалося небезпечним. Престон, напевно, дуже пильно слідкував за моїм пересуванням і знав, що я не вбив дівчини, проте якщо він цим поки що не переймався, не метушився щось вдіяти, то він все ще надіється, що я виконаю обов’язок – вб’ю її.

На центральну площу міста завітало багато людей. Дівчина з рецепшина не збрехала, їжі було вдосталь: і свинячі реберця, і курячі відбивні, і салати різні, і солодкий стіл. Гучно грала музика, співали вокалісти, люди танцювали, водили хороводи. Навкруг ходили смертні, переодягнені у різні маскарадні костюми, відбувалися цікаві вистави, магічні виступи, вогняні шоу. Головним своїм завданням вважав серед усього нескінченного натовпу не загубити Авері.

Чорнявка спершу подалася до буфетів з їжею, набрала всього побагатому, ще й мені таку ж порцію принесла, хоча й знала, що я не голодний. Ми стояли серед людей, спостерігали, як співає якась місцева зірка, натовп аплодував, просив зіграти ще.

-Обожнюю такі свята! – промовила дівчина.

Авері, поївши, прибавила собі нової енергії, взялася до танцю. Вона кружляла, раділа, привітно посміхалася людям, яких зовсім не знала, проте серед котрих почувалася своєю. Довкола роздавали вино. Чорнявка не впустила своєї нагоди скуштувати чогось червоного на колір і п’янкого на смак. Вона й мені келих прихопила, а я випив і повідомив Авері, що маю на нього імунітет. Від ста п’ятдесяти мілілітрів вина дівчина сп’яніла, вже співала разом з усією юрбою святкові пісні. Вона підійшла до мене, запросила до танцю. Я знову не зміг їй відмовити. Ми взялися за руки, прудко кружляли довкола. Ніколи не бачив, щоб так швидко п’яніли від такої маленької кількості алкоголю. Далі Авері відпустила мене, пішла танцювати з місцевими дівчатами та хлопцями. Я не зводив з неї очей, спостерігав за кожним її незграбним від алкоголю рухом. Потім вона випила ще один келих і ще один, її танок все більше нагадував зусилля не впасти на землю, не заснути тут же, щоб не затоптали. Я думав провести у цьому містечку не більше двох годин, та ми пробули тут цілий день. Зрозуміло, що Авері ніколи стільки не пила, тому вино сьогодні стало її розрадою від думок про переслідування та смерть. Натанцювавшись до схочу, дівчина підійшла до мене, ледь змогла вимовити, що хоче назад до мотелю. Вона обійняла мене навколо шиї руками, прошепотіла на вухо, що так напилася, що й іти не здатна. Я їй відповів, що можу донести її на руках і підхопив чорнявку. Проривався крізь натовп, аби залишити центр міста. Авері, кліпаючи, дивилася своїми сп’янілими ніжними очима у мої. Я запитав у неї, чому вона на мене так зиркає, на що отримав відповідь:

-Скільки разів ти був закоханий у когось до того, як став безсмертним?