Безсмертні

-Вчора… – здивовано промовив він. – Ти знаєш, як мене звати?

-З якого дива? Ти, здається, не відрекомендувався…

Він відпустив мої руки, подивився на мою шию.

-Знак є…

-Ти, я так розумію, обізнаний, що зі мною відбувається? – перервав його роздуми. – Ти знав, що я стану таким? Звідки?

Дебелий юнак стояв розгублений, а потім відважно спитав:

-Ти вже не хочеш померти?

-Ні…

-Добре…

-Як це розуміти? Що ти про мене знаєш? Ти такий як я? – накинувся зі своїми запитаннями на хлопця.

-Ти не хочеш померти… Отже, ти дещо згадуєш. Але чому ти не згадав усе? – філософствував він.

-Про що ти говориш? Ти взагалі чуєш мене? Чи мої запитання пролітають крізь тебе?

-Я відповім на твої запитання, хоча й цього не було в моїх планах. Але спочатку, будь ласкавий, спробуй згадати моє ім’я.

-Згадати твоє… Я ж тобі кажу, що тебе не знаю! – продовжував лютувати.

-А ти придивися пильніше… Подивися уважніше, напружся…

-Що за безглуздя?

-Ну ж бо! Дивися!

І я подивився у його насторожені очі… А потім на шию. Помітив такий же символ, що й в мене, а потім знову в очі… «Що за чортівня?» У моїй голові з’явилися якісь спогади про нього, але це були не мої спогади, точніше ніби чиїсь спогади з’явилися в моїй голові. Уява намалювала дивну стару будівлю, у якій знаходилося багато зброї, на стінах розміщені полотна з намальованими на них картинами страшного бою, якоїсь воєнної дії. І посеред найбільшої зали в будівлі стояв цей хлопець, але там у нього інша зачіска й одягнений він у брудну стару мантію. Він щось розповідає… Чогось навчає… Це вчитель… Це приятель… Приятель…

З моїх вуст ледь чутно зірвалося:

-Адам…