Безсмертні

Наступне, що зробив, прожогом вибіг на вулицю та спіймав таксі. Водій відвіз до ресторану «Вічність». Саме для того, щоб востаннє гарно провести час, мені стала у пригоді картка з заощадженнями. Я планував насолодитися своїми кінцевими хвилинами саме тут – у ресторані. У ньому три роки тому я, тато і мама провели наш найкращий «тихий» сімейний вечір разом, витративши ледь не всю батькову зарплатню. Тут був востаннє по-справжньому щасливим.

Приємний аромат вишуканих страв, який линув із ресторану, розпалював у мені спогади про маму, про рецепти блюд, які вона любила готувати, про те, що любила сміятися з безглуздих татових жартів. Аромат манив. Я неквапно зайшов у розкішний зал зі столиками. Місце, за яким ми востаннє вечеряли сім’єю було порожнім, тому попросив офіціанта провести мене до нього. Я примостився на стілець, на якому сидів того вечора, уявив маму й тата напроти себе за столом. На душі стало так тепло. Зал був майже порожнім: ніхто не звик снідати у таких місцях (лише вечеряти), тому я не соромився, що на мені були лише чорні штани та сорочка з короткими рукавами, що зовсім нетипово, сказав би, непристойно для таких закладів. Офіціант приніс меню. Я почав обирати собі обід зі списку делікатесів, не звертаючи увагу на ціну. Замовив основну страву з італійської кухні і французький десерт. Насолоджуючись смаком, я не думав про час, час вже нічого не важив. У затишку і спокої провів свої останні години.

О другій дня залишив ресторан. Я витратив небагато грошей, не стільки, скільки розраховував. Проте розумів, що вони мені більше не треба. «Мені непотрібні… А іншим ще знадобляться!» Залишкову суму я зняв із картки й відніс у притулок для дітей, за що був нагороджений дитячою посмішкою маленької дівчинки, яка трималася за спідницю виховательки, що прийняла мою пожертву.

Уже сутеніло на вулиці. «Все… Пора, пора втілити в реальність свій задум…» – моєї голови не покидала думка. Залишилось знайти безлюдний провулок, там з’їсти парочку таблеток… Та в провулку помирати якось… Невтішно чи що. Я підвів свою голову, подивився на небо. Вирішив, що потрібно зробити це не в провулку, а на даху будинку, «так буде по-своєму романтично». Високоповерхівок у нашому місті безліч, майже в кожній відчинені двері на останній поверх з блакитною стелею. Мені пощастило… Я відразу натрапив на незамкнені двері. Повітря на даху таке свіже. Я зняв з плеча портфель, вдихнув у легені стільки безбарвного газу, що аж у голові запаморочилося. Заплющив очі, знову відкрив. Тоді в мене визрів інший план – «Я стрибну з будівлі, щоб напевне виявитися мертвим. Так ось воно! Це те що треба, щоб не помирати в муках від болю… Стриб і все». Підійшов до краю даху. «Нарешті я не буду думати ні про що, не матиму сумнівів, вагань… Стану вільним», – роздумував. Я розвів свої руки у сторони, вдихнув повітря якомога глибше, заплющив очі… Стрибнув. Я відчув смак вільного падіння, у вухах трішки дзвеніло, дихати було неможливо, хотілося контролювати своє падіння, але я не мав такої змоги. Обличчя моє сповнювалось насолодою польоту, тіло тягнулося до землі... Раптом розплющив очі і зрозумів, що лише уявив, як я стрибнув, але ще й досі стою непорушно на краю. Я зробив крок назад, стривожено дістав з сумки медичні пігулки, взяв цілу жменю таблеток у руки, підніс до рота… Жбурнув на землю. «Я не зможу цього зробити… Я заслабкий…»

Я спустився з даху будівлі, прямував до гуртожитку. Тепер відчував до себе ще більшу огиду, ще більшу злість. Ішов швидко, не звертаючи увагу ні на кого і ні на що. Ненависть до себе. Тепер здавався собі безнадійним. Я не спромігся зробити найлегшого, що могло б дати мені свободу. «Я нездара, жалюгідна подоба людини, нікчема, сіра пляма у світі, похмурий ворог самому собі. Чому ж не можу, чому?» – ось, що намагався зрозуміти. Не довго думаючи, знайшов інший вихід – «Піду нап’юсь!».

Побачивши на іншому боці вулиці генделик, кінчики моїх губ ніби піднялись уверх від щастя. «Нап’юсь так, аби мати сміливість – вбити себе. І вже все одно як!». Я так захопився цією ідеєю, так поспішав дістатися до того горілчаного спасіння, що, перебігаючи дорогу на переході, не помітив червоного кольору світлофора для пішоходів… І чорний джип, що їхав із навіженою швидкістю, відкинув мене сильним ударом на щонайменше п’ять метрів від свого гальмівного шляху.

***

Летівши на землю від поштовху автівки, я відчував, як зупинялось моє серце, як кістки ламалися, як усе, про що мріяв, нарешті настало – я помираю! Моя кров ставала все гарячішою, відчуття болючішими, навіть не міг крикнути (напевно був у стані шоку). Хребет тріщав, він дробився у багатьох місцях, артерії розривалися, шкіра рвалася. У шиї щось трішки запекло. «Ось воно яке, це солодке почуття прощання зі світом... І не триматиме мене тепер у живих ніщо, що робило живим… Точніше, що робило існуючим, через що переймався й переживав. Друзі зрозуміють мене, тато повинен пробачити, він повинен… Він… Не пробачить! Він… Насправді збожеволіє. Тато! Вибач! Я мусив. Мусив, бо не вважав це навколишнє середовище своїм! І мамина смерть тут ні до чого… Просто не хочу, щоб цей світ володів мною… Я… Я мав би володіти ним!» І на ось цьому «мав би володіти ним» здивувався, це була не моя думка. Звідки вона виникла і чому? Я знепритомнів, не подавав жодних ознак живого… Не міг вижити!

Вижити не міг… І не вижив… Серце моє вже ніколи не билося. Я прийшов до тями через хвилини три після удару. Розплющивши очі, побачив велику кількість людей навколо себе. Вони здивовано і з тривогою роздивлялися мене. Я не помітив того болю, який щойно пережив. Лише обличчя пекло від дрібних подряпин, слабкість не відпускала. Підвівся на ноги. «Як це так?» – викрикували перехожі. Чоловік, який керував тим вбивчим джипом підійшов до мене з питаннями, чи зі мною все добре. Я дивився на нього, не міг нічого відповісти – був розгубленим і здивованим не менше, ніж натовп людей. Я поглянув на свої ноги, зробив перший крок, ще один, і зрозумів, що абсолютно… «Живий? Зачекайте!» – подумав. «Моє серце ж зупинилося!».

-Зі мною все добре... – не знаючи, що сказати, пошепки відповів водію.

-Можливо, Вас відвести до лікарні?

-Я ж сказав, що зі мною все добре! – розлютився. Сам злякався своєї злісної відповіді.

Я вирвався з натовпу перехожих і побіг бозна-куди. Мчався туди, де б міг усамітнитись, спробувати розібратися, що ж щойно відбулося… «Як це сталося? Чому в мене в голові присутні тільки думки про силу…» Могутню силу, якої прагну, яку майже отримав, якої мені замало.

Перевірив ще раз: серце не билося. Я прибіг до парку. Похилився над ставом. Місячне світло відбивало у воді моє відображення. «Можу заприсягтися, що ще хвилину тому на обличчі знаходилися порізи» – подумав, дивлячись на свій образ у ставу. Порізів не було, але на шиї з’явився якийсь символ… Символ нескінченності, перегорнута вісімка, чорна перегорнута вісімка з’явилася на сонній артерії. Тіло не знало ніякої втоми, відчувалась лише… Сила, яку негайно потрібно було кудись застосувати. Ще більше я здивувався, що думки про таку жадану смерть мене ж покинули… Так раптово! Вони зникли, вивітрилися, ніби їх вибив з моєї голови удар машини. Мені тепер навпаки… Хотілося жити, жити, аби насолоджуватись, жити, щоб здобувати силу. «Яку ще силу, я ж хотів померти, що відбувається? – ледь не плакав. – Що це за жах? Що зі мною не так?» Лютував усе більше і більше. Схопився за голову. Щодуху закричав на увесь парк так сильно, що якби не зайшов у його глиб настільки далеко, то, напевно, розбудив би усіх у своєму гуртожитку. Думки використати силу переслідували. Я не витримав: підійшов до високого дерева неподалік ставу, пильно на нього подивився, вдихнув повітря… «Хоч дихаю ще…» – подумав і вирвав дерево з землі таким дужим ривком, що його коріння не залишилося у ґрунті. Я підняв те дерево над головою і жбурнув у став, при цьому ані трохи не заморився. Я не здивувався того, що тільки що зробив. У голові лунали думки, що здатен на набагато більше. Я знав, що вмію так, знав про свою силу, знав про свою велич, особливість, неповторність, могутність. «Але звідки?.. І чому… Чому я нічого… Ніби нічого не відчуваю?» – мучив сам себе. Щось в мені змінилось значущіше, ніж поява сили… Я ніби почав пригадувати те, що й так знав, але поки що не міг дати чіткі відповіді на поставлені питання. Я помітив, що не відчуваю голоду, але й не проти чогось поїсти, не зазнаю спраги, втоми, болю. Я впав на землю, заплющив очі і від нескінченних питань заснув, хоча й не хотів спати.

Ранок. Мене розбудив спів тутешніх пташок. На зеленій траві так приємно потягнутися й позіхнути від задоволення, яке приносить сонячне світло. Вранішня роса зовсім не заважала. Питання в голові перестали формуватися. Мене охопив спокій, якого ще ніколи не знав. Усе здавалося довкола несуттєвим, мене нічого не турбувало. Але побув у такому стані недовго. Жага використати свою силу, скористатися своєю могутністю нагадала про себе. Я швидко підвівся на ноги. Роздивився навколо себе… Шукав дещо, щоб перевірити свою міць і дужість.

Цей парк був настільки великий, що виходив за межі міста, тому я побіг ще далі від метушливого люду. Не зупинявся. На своєму шляху розпростовував руки й витонченими ударами ламав, навіть, сказав би, розрубував, високі дерева. Від того вони падали на мене, а я ухилявся, а іноді, коли мені не вдавалося цього зробити, не вдавалося ухилитися, то просто відштовхував міцні дерева. Вони відлітали від мене на метрів п’ятдесят. Всі мої думки були зосереджені лише на силі. Я добіг до просторої галявини. Зупинився. Щось відчув, ні… Когось відчув. Якийсь силует іншої сильної особи постав у голові, ще й не один… Відчув багатьох тих, хто має таку ж силу, як я. Дивним способом проаналізував, де знаходиться найближчий силует й попрямував до нього. Він був за межами міста, за межами парку, десь біля озера в закинутому заповіднику. Я мчався скоріше, був насичений ідеєю, що знайду такого ж як я. «Він відповість на всі мої запитання». Думки про силу відходили на задній план, але все ще не міг з ними впоратися. Єдине, що було важливим, не дати силуету зникнути з моєї голови.

Я біг годинами. Нарешті прибув до озера. Потроху сповільнюючись, побачив на березі того, до кого прямував. Його постать була повернута до мене спиною. «Це чорне пальто… Це той, кого зустрів учора, той, об кого спіткнувся». Я розумів, що ця особа єдина, хто може відповісти на всі мої запитання. Він знав, що мало статися двадцять п’ятого листопада, він звідкись знав, що не помру так, як хочу. «Ти не зробиш того, що задумав», – так він казав. «Він пояснив би мені усе, що зі мною відбувається! Але що це?» Чим більше наближався до нього, тим більше про себе нагадувала сила. Щось наказувало перевірити свою могутність на ньому, якийсь новий інстинкт з’явився у моїй поведінці. Цей інстинкт з кожним зробленим кроком все більше впливає на мене. Підійшовши зовсім близько, я швидко підбіг до постаті. Схопив хлопця однією рукою за шию.

«Ось він, мій суперник за могутністю», – подумалося. Хоч як стискав чужинцю горлянку, та його обличчя залишалось незворушним, ніби йому зовсім не боляче. Мене це розгнівало. Я підняв його тіло рукою, жбурнув щосили на землю. Але він навіть не зморщився, підвівся, обтріпався від бруду, підійшов до мене. Бажання завдати йому болю ще більше зросло. Я хотів його вдарити кулаком, але він перший схопив мене за обидві руки й згорнув їх за мою спину.

-Хіба так вітаються зі старими друзями, – промовив він. Вмить цікавість охопила мене більше, ніж новий інстинкт:

-Якщо ми бачилися вчора, це не означає, що ми вже є давніми друзями.