Безсмертні

-Ти що робиш? – вигукнув, дістаючи конспект з урни.

-Навіщо він тобі?

-Як це розуміти? – скипів.

-Ти не вб’єш себе, якщо не завершиш останню справу?... Цього разу, я так розумію, збираєшся скласти залік? – прошепотів він зухвало, підійшовши до мене ближче. – Завжди одне й те ж. Ні, щоб просто повеселитися, а потім наїстися своїх пігулок чи напитися отрути, чи що в тебе там на цей раз.

Я остовпів, а доки надумав, що потрібно спитати у незнайомця, він швидко відвернувся. Стояв до мене спиною, розглядаючи вулицю та коледж.

-Можна і без заліку! – сам здивувався, коли кинув йому таку відповідь, та ще й так крикнув, що добре було чути всім довкола.

Страх огорнув мене тієї миті, але чого… Того, що хтось знає? Ні… страх того, звідки він це знає?

-Бо ми з тобою вже бачилися, – сказав він, а я ще не встиг поставити питання до цієї відповіді.

-Хто ти, де ми з тобою бачилися? Я вперше тебе бачу… Як ти довідався? Я…. Я збожеволів? – трохи тихіше почав говорити, бо довкола люди почали кидати неприємні погляди, а я не бажав у такий важливий для мене день привертати увагу.

-Ти вщипни себе!

-Навіщо?

-Переконайся, що ти не спиш.

-Сплю… – і вщипнув себе. Я не спав…

-Мене звати… Але марно тобі казати моє ім’я, ти його й без цього знатимеш… Колись… Проте не вішай носа, ти все одно помреш, як не крути, – він сказав і на його губах з’явилася ледь помітна посмішка… Він, ця неприємна, як мені здавалося, людина, був одягнений у чорне пальто, стояв, дивлячись мені в очі, непорушно. Я б навіть сказав велично, як експонат видатного полководця в музеї. Лишень стояв, незрозуміло чого очікуючи.

-Слухай, не знаю звідки ти знаєш про те, що хочу… Померти… Але це лише моя справа… Був би вдячний, якби ти мовчав… – в цю мить я замовк, дещо згадавши.

Я дуже люблю забувати про свої проблеми, втікати від них, щоб не пам’ятати жодної їхньої деталі, ні про що не думати, нікуди не поспішати, поринути в інший світ, у потойбіччя, в якому не існує сумнівів у тому, що ти робиш… Ви здогадуєтесь про що кажу… Ви не помилилися: я закоханий у випивку так сильно, що іноді, добре нагулявшись у п’ятницю з друзями, на суботній ранок у моїй голові залишаються ледь мерихтіючі постаті з бару. Кожну суботу мій найкращий друг – похмілля. Одного разу під ранок я прокинувся не в кімнаті гуртожитку, а в поїзді, що прямував у інше місто – оце добряче ж набрався. Згадавши про своє захоплення, не мав сумнівів, що, скоріше за все, цей чудернацький хлопець почув про мої плани на майбутнє у якомусь генделику. Я, затятий п’яниця, закладаюся, що бовкнув йому зайвої інформації ненароком, але не пам’ятаю цього. Все стало зрозумілим. Відштовхнувши мого п’ятничного слухача плечем, припинив звертати на нього увагу, пішов до коледжу. Останнє, що йому сказав йдучи:

-Якщо в мене проблеми з алкоголем, це лише означає, що не варто кожне моє слово сприймати серйозно! – на що він відповісти не забарився:

-Ти сам знаєш, що ми ніколи не зустрічались… У цьому житті. Хай там як, але тобі не вдасться, у будь-якому випадку все відбудеться не так, як ти хочеш. Смерть для тебе омана, брехня, її не існує.

«Не вдасться… Не існує… Самогубство? Ще й як вдасться! Я вирішив і зроблю… Не зупинюсь… Велике діло… Насипав багато пігулок у долоню та кинув до рота… А отрута, про яку він згадував, теж непоганий варіант. Ось і все… Зовсім не важко!» Я ніби сам себе переконував, йдучи все швидше коридором коледжу та дико нервуючи. Не зрозуміло чому зупинився перед дверима в аудиторію, де мав відбутися залік, обернувся до них спиною. Емоції якоїсь злості, якоїсь ненависті, огиди до самого себе мене тоді переповнили. На обличчі не було жодного натяку на такий стан моєї душі, але всередині все так бурлило, в голові переплітались «за» та «проти». Я взяв конспект у руки, подивився на нього, як на символ своєї волі, і жбурнув у смітник.

***