Розділ «КОРОТКІ ПОВІСТІ»

Галапочка подумки йде на околицю міста. Тут у два ряди вилаштувалися муровані кооперативні гаражі.

Метушаться в гаражах та біля них автолюбителі. Хтось лежить під машиною. Хтось заводить автомобіль ручкою.

Ось бокс № 13. Наближається до нього Галапочка. Відчиняє замок. Із-за дверей чути радісне коняче: г-г-г-м.

Галапочка відчиняє двері. З’являється радісна коняча морда.

— Ну як, сіно з’їв? — питає Робінзон. Плеще коня по шиї, гладить його морду.

У гаражі вздовж стін — мішки з кормами, пресоване сіно. Біля торцевої стіни — жолоб. Від палі, забитої біля жолоба, тягнеться ланцюг до вуздечки коня.

Галапочка порається біля жолоба. У дверях гаража з’являється автолюбитель, весь у мазуті.

— Слухай, друже, виручай! — просить Робінзона. — Заглух. Не дотягнув до гаража півкілометра…

Галапочка вийшов до нього. Подав руку. Той тернув долонею правиці спочатку об техаси, тоді простягнув її Галапочці.

— Що, бензину не вистачило? — спитав Робінзон.

— Та ні, бак повний.

— Шлея й орчик у кого? — по-діловому спитав Галапочка.

— Не знаю.

— По-моєму, у тридцять третьому боксі. Останнім ми його тягнули…

Ось вони біля 33-го бокса. Двері відчинені навстіж. У гаражі повно всякого хламу. Хлам такий різноманітний і в такому безпорядку розкиданий, що складається враження, ніби це звалище сміття. Серед тої купи сміття, біля самих дверей, — добряче-таки пом’ятий «Запорожець».

— Ей! Євтиховичу! Де ви там? — гукнув Галапочка.

З-за купи мотлоху навкарачки вилазить опасистий чоловік. Все обличчя поклеєне лейкопластирем. Рука на очкурі.

— Іду, іду!

— Шлею нам треба.

— Що, стукнули? — питає Євтихович.