Розділ «ГУМОРЕСКИ, ФЕЙЛЕТОНИ, УСМІШКИ»

Вже до комунізму не треба?

Отак завжди. Тільки настроїшся, тільки звикнеш, тільки наберешся ентузіазму — вже не треба. Вже курс міняється.

Давай до теми. Ти весь час: «Партійне майно, партійне майно». Де ви цього майна набрали? Карл Маркс заповів? Чи Фрідріх Енгельс? А може, Клара Цеткін? Один відписав свій санаторій у Єсентуках. Другий — дачу під Києвом. А третя — спецгосподарство. З елітними свинями. Для елітного «сословія» — елітний кендюх. А народові — лапшу. На вуха.

І чому те «майно» тільки для вас? Босів і босиків? Я ж також партієць. Комуніст. Ветеран. Всі закутки мною витирали.

Правильно казав дід Матвій. Ще в часи воєнні: «Вернулися погончики, і вернуться барончики».

«Барончики» не страшні. Ті, колишні. Родовиті. Які мали своє майно і свою честь. Страшні «барончики» сучасні. Такі, як ти. Партійно спечені. Ті, що вилупилися з пролетарського яйця. Оті безрідні і безчесні. Покабінетні приблуди і словоблуди.

Зараз ви стишіли. Зачаїлися. Як каже Вітя Царапкін: «Зараз підпільно обком діє». Жар загрібає руками Рад, а решту загрібає своїми руками…

От дивак! Сидить по вуха в багні і репетує: «Не лей грязь на партию!»

Де вже гіршої грязі візьмеш, ніж та, яку сотворив ти?

Та й моя грязь — цілюща. А ота, в якій сидиш ти, небезпечна смертельно. Для народу.

Кажеш, що мене настроїли. Письменники.

Ну, звісно, я — не людина. Я — балалайка. І мене можна тільки настроювати. І на мені тільки можна грати.

Мовляв, письменники йшли попереду, «щасливу дійсність» оспівували, премії за це отримували. А тепер «зіскочили на обочину» і тицяють у партчиновників: «Вони вели, вони довели».

Я також усе життя йшов попереду. Бо я робітник. Гегемон, по-твоєму. Але віжками правив ти. І батогом підцвьохкував. Виходить, не ти мене гнав до прірви, а я тебе вів.

Я також «співав». Носив лозунги. Які ти писав: «Партія — ум, честь і совість нашої епохи!» Спробував би не понести. Або прокоментувати. Як ось Ваня Молдаван. Спочатку шепнув: «Яка совість, така й епоха». А тоді голосно:

— Якби я написав про себе лозунг: «Ваня Молдаван — ум, честь і совість нашої епохи!» І носив по місту. Що люди сказали б? Дурак! Нескромний!..

І понесли Ваню. В дурдом. Місяць «доводили» йому, що «в уме партии может сомневаться только безумный».

Я також отримував премії. Правда, такі, в конвертах. Як жартував Ізя Чачкес, «конвертованою валютою». По десять-двадцять карбованців. Отримував завдяки своїм мозолям. А наш партбожок завжди підкреслював, що я їх отримую «завдяки турботі партії».

Звісно, що й письменники так отримували. «Завдяки турботі партії». Солженіцин Нобелівську отримав — завдяки «турботі партії».

У нас кожній людині, яка прожила сімдесят років під «мудрим керівництвом партії» чесно, треба було присвоювати звання Героя Радянського Союзу…