Розділ «Поліські міфи й легенди, почуті од бабусі Пелагеї»

– То мали значити штири лапи, голову й хвоста.

Той ворожбит так і зробив. І хлопця на те місце заманив. Хлопець і став вовком.

По лісі бродив, місця собі не знаходив, до села пудходив і шкоду людям робев.

А дівчина замість радості щораз сумнішою ставала. І нияк Великодньої ночі не могла дуждатися.

А в ніч ту до церкви пушла. Тико правиться, а вона ніц ни чує. Аж раптом почула, як співають, як до неї христосуються. Зраділа, тико як додом ішла і до дівчат удень на святешні гульбища, то боялася того хлопця стріти. Так і на другий день було.

Вертається додому, а мати неїна каже:

– Радість у нас, доню. Василько Рубцівський сватів прислав.

То хлопця того так звали.

– Василько? – Дівчина вся аж засяяла. – То чого ж ви-те мине не покликали, щоб я рушники подала?

А мати й одвічає:

– Так ни до тебе сватався, а до старшої твеї сестри, Гандзі.

А в тої дівчини і вправду старша систра була. Нигарна, ряба, то довго нихто й замуж ни брав.

А той хлопець узяв. І вельми неї любив. Дівчина ж та замуж так і не вийшла, дівкою старою осталася. І симня, й усеньке сило чудовалося – чого замуж нихто ни бере. Бо й лицем, і станом удатна. Тико вона їдна знала – чого. Сохла, сохла, правда, як діти у систри та неїного коханого пуйшли, то вельми їх гляділа, тішилася як своїми. Така от історія.

Їдна дівчина ни послухалася матері й таки вийшла замуж за того парубка, котрого любела. Ну, ясно, що теща ни злюбила, все їй було ни так, нияк догодити не міг. І прийме ни так, як у гості завітає. І поле згоре ни так, і дрова на завеликі поліна рубає. Сварилася, а що зять більше мовчав, то ще більше сердилася.

Знала тая теща всякі чарування, то й перетворила зятя у вовкуна. Вночі вовком стає, краде овечки та тилєтка в людей і до тещиної хати приносить. А вдень чоловіком зновика робиться. А що вночі ни спить, то й марніти почав. Тико ж вдень ничого, що вночі було, ни помнить.

Вже й дочка замітила, що з чоловіком щось нидобре. До матері прийшла:

– Мамо-голубко, ни робіте зла мому Грицеві, геть марніє, дивиться й на мене як вовк, чую, що то ваших рук діло.

– А тре’ було матері слухатися, кого собі за чоловіка вибирати, – каже їй мати.

Хтозна, як би довго теє тривало, та пуйшла восени теща в ліс по гриби, коли дивиться – вовк перед нею став. І глядить так сумно-сумно.

– Ану геть, окаянцю, – свариться на нього.