Розділ «Поліські міфи й легенди, почуті од бабусі Пелагеї»

Я, звісно, не міг не спитати, чи сама бабуся бачила русалок.

– Їдного разу, здається, бачила. Йду полем, по тій дорозі, що од Саратувцевого хутора. Коли бачу – дівчина навстріч іде. Я до неї подобриденькала, а вона одказала, стала й дивиться. «Звідки ти, дівко, питаю, мо’, з Полап ци самого міста? Мо’, дорогу загубела, то скажу. До кого йдеш?» А вона все дивиться. Тут мині здалося, що я тоже молоденька стою, тико чогось зимно стало. Ну я на сонце і глєнула. А вона й пушла, бистро-бистро так. Я й врозуміла, хто то був. Кажуть, русалки ни люблять, як старші люди згадують, як були молодими. А то щось як підказало. А може, й вона хотіла якусь ману наслати.

Розказувала бабуся, що в часи молодості її матері Пріськи в селі ще існував звичай. Перед русалчиним тижнем у полі збиралися дівчата. І найкрасивіша дівчина роздягалася геть догола. Її прикрашали квітами й танцювали довкола неї. Називали ту дівчину русалкою, і вважалося, що житиме вона довго і щасливо. Такий обряд, як я зрозумів, був своєрідним оберегом і для самої дівчини, й для тих, хто брав у ньому участь. Може, згадували таким чином свою причетність до природи, свою єдність із нею, яка з часом забулася…

А в мені, як спомин про щось бентежне й таємниче, живе русалія бабусі Пелагеї. І поле, на яке заборонялося ходити в дні русального тижня. Шкода, що після меліорації на ньому нічого не росте, хіба невисока трава.

Відьма

Розметена – це урочище і дві невеличкі гірки за кілька кілометрів від села. Поруч перехрестя двох лісових доріг. Саме на цьому місці, на перехресті, за давньою сільською легендою, похована чи, точніше, закопана відьма. Трапилося це в другій половині XIX століття, за іншою версією – ще у XVIII столітті. Про найвідомішу згоранську відьму якось розповіла бабуся, дещо – інша односельчанка старшого віку.

Жила в селі родина, про яку ходила недобра слава. І в цій родині, в сім’ї Марка й Ганни, народилася дівчина Гафія – Гапка. Про її бабусю Варку казали, що теж відьма. Що вміє і вроки наводити, і молоко забирати від корів, і на зіллі ворожити, зробити так, аби дівчина заміж не вийшла, або навпаки – помогти вийти заміж за хлопця, котрий подобається. На неї, як у нас кажуть, люди мали око, якось невідомий уночі сильно побив бабу. Тико й остерігалися, бо побоювалися старої.

– А Гапка мала волосся чорне, як вороняче, очі темні якісь, – казала бабуся.

Ну й ще гордячкою «відьма» була. На вечорниці чогось не ходила, до хлопців ніби байдужа. То й поговір пуйшов – відьма. А то пропала корова, в того овечка, то ніби молока в хазяйських корів поменшало. У когось дитина захворіла. А потому селом мор пушов, хвороба якась, то їден чоловік умре, то другий, діток почала забирати моровиця.

Люди й рішили, що то відьма винна. Розказували геть про неї всяке, про тую Гапку: і як приворожувати вміє хлопцив, а потому над ними сміється, і як дівчат од парубків одвиртає. І як знаки відьомські на хатах та на дворах находили.

От і зібралися, хату оточели, дівку за коси виволокли. Признавайся, кричєть, що відьма. Вона спершу одпиралася, а потому тихо так сказала: «Я відьма», а тоді закричєла, що вона відьма, що всю ту шкоду в селі робела, що й мор вона наслала.

Ну й люде закричєли, що тре’ кілок їй осиковий у серце забети та поховати на перехресті доріг. Як те сказали, то відьма закричєла, що хай Митро заб’є їй кілка, бо як хтось гинчий, то вона й з могили вилізе й ще ни їдну шкоду зробить, ни їдну смерть приведе.

А Митро то був такий хлопець з багацької родини. Ну, дали йому в руки кулка й сокиру. Він було пудступив, хоть і весь тремтів. Та раптом як закричєв ни своїм голосом і беркицьнувся прямо до ніг відьми-Гапки. В запаморок упав, тико людям спершу здалося, що ниживий. Ще більше розізлилися, на відьму накинулися, хтось сокирою по голові, а тоді й кулка забили. Ну й одвезли на Розметену й там на перехресті закопали.

То вже потому чутка пушла, що тая Гапка в Митра залюблена була, а він ни одважився на ній женитися. Навіть гуляти ни одважувався. Бо ж відьма.

Все ж, додам від себе, відьма так, кажуть, там і лежить. Хоча існує легенда, що все ж встає по ночах у сприятливий для неї час, виходить і перетворюється то в лисицю, то у вовчицю, а потім назад мусить у могилу вертатися. Деякі мої земляки досі бояться того місця.

Дещо про відьом та іншу нечисту силу

Мабуть, сама природа Полісся сприяла тому, що в наших краях відьом та іншої нечистої сили – упирів, водяників, вовкулак, перевертнів, інших звірів, русалок, потерчат, чаклунів, чаклунів-ворожбитів, болотяних чортів тощо на один квадратний кілометр водилося набагато більше, ніж в інших краях України. Судіть самі. Як не з’явитися таємничій силі у місцевостях, де густі ліси й бори, маса боліт, річок і озер, а серед тих лісів де-не-де вечорами блимають людські оселі в селах і хуторах, містечок негусто, та й то вони переважно чужі для місцевого люду, єврейські?

Усе це сприяло народженню поезії, але й страхів, моторошних історій і легенд. Існувала й легенда про Велику Відьму. Супервідьму, котра збирає час од часу всю нечисть. Котра командує тою зловорожою силою й дає вказівки. Яка періодично насилає на ту чи іншу частину Полісся якусь біду.

Але то вже, як кажуть, зовсім інша історія.

Бабуся Пелагея називала відьом нещасними жінками. Твердила, що нечистої сили серед людей не буває. Хіба що коли змусить зла сила людину в когось перекинутися. Що світ нечисті – то зовсім інший світ.