Розділ «Життєва філософія бабусі»

Шмидко – швидко, дуже поспішливо.

Шудратий – з непричесаним волоссям і взагалі розхристаний.

Щавух – щавель.

Щирий – не скупий, демонстративно щедрий.

Ябедина – отримана від когось неправдива звістка.

Ядуха – тривалий кашель, а також хвороба – сап у коней.

Ясниця – гарна погода.

Бабусині медитації

Слова «медитації» тоді, зрозуміло, на Поліссі не знали.

Полісся жило за своїми законами, невідомо ким писаними, в якім лісі чи на хуторі виплеканими, а швидше передаваними з роду в рід, з вуст в уста, з хутора на хутір. Гадаю, поліський кодекс складався століттями, і авторів у нього було, як у нас казали, цимало.

Та поки що про поліські медитації.

Бабуся вічно була у клопотах по господарству – коло живності (корови, телиць, свиней, курей, качок, гусей), на городі, полі, в садку. «Щось ряба не так ремигала, як з паші йшла, піду-но я подивлюся», «А ота зозуляста, чую, третій день яєць не несе, чого б то півень неї минав, насварюся на холєрника», «Хоть би вижило те тилєтко, доси ж од вітру хитається, піду-но, тої травички, що з осені заготовила, дам понюхати, може, й молочка захочеться, а то ж од цицьки коровичої одвертається, як кіт од цибулі», «Піду-но я в сило, казали, хрещена моя Харитинка щось низдорова, мо’, помолитися коло дитини тре’, неїну зірочку за здоровлє попросити…»

То тільки кілька висловів, що запам’яталися і характеризують бабусю.

Але випадали такі моменти, що й бабуся відпочивала.

– Ходи-но, внучку, посидимо та на світ Божий поглядимо…

– А де той світ? – питався я. – То ж тико наш хутір?

– Там він ген за тею стежкою, за тою берізкою, до нас проситься.

Дивна то була мова у нечасті сидіння з бабусею – на порозі хати, на колоді коло погреба, на узвишші – пагорбку коло ковбані, в якій прали одежу, на лавочці при виході з хутора – дід неї змайстрував на вимогу бабусі – іноді присісти, щоб стежку оглянути перед тим, як кудись іти, в те ж село, наприклад.

Ми сиділи, бабуся думала щось своє, я – своє, доки не починав діймати запитаннями.

І слова її пам’ятаю: