Розділ «ТАРАС СВИТКА — ДЖУРА-ГОСТРОЗОР»

— Але ж це ще не кінець лихої пригоди? — стиха перепитав Сірко, дедалі більше проймаючись співчуттям до малого вояки.

Його зацікавив хлопець, який, сам того не відаючи, повертав дорослого співрозмовника у дитинство. Іван згадував своє минуле, чув стужавілу пекучим болем давню образу. Йому теж зросталося несолодко, хоча він у служках не ходив і до панського припису не належав. Втім, змалечку кривди натерпівся — лихі люди скрізь водяться…

Немало дивуючись, як хлопчина, що на вигляд має не більше, як десяток літ, оповідає свої прикрі негаразди, немов старий чоловік, Сірко зітхнув: «Видно, життя добре побило малого, тому він такий дорослий і зрілий». І обережно перепитав:

— То що було потім?

— Нічого! — тріпнувши чубом, люто вигукнув малий. — Нічого доброго, — додав тихіше. — Луку за день знайшли в річці… Так я втратив двох товаришів — вірного пса Рябка й Луку, мого єдиного друга. Люди казали, що Лука втопився, зачепившись за корч верби сорочкою. Але це неправда. Я дізнався, хто це зробив. Триклятий Драга похвалявся кухарці, як йому легко зійшла з рук загибель Луки. І тоді я вирішив помститись. Коли дідич поїхав у справах до родичів, я вночі проліз нишком у покої і зняв пістоля зі стіни — пан мав їх чимало, щоби похизуватися було чим. Потім я розбудив економа й під прицілом вивів його, голопузого, з ліжка кухарчиного на те саме місце, де знайшли Луку. На березі річки він упав на коліна, просив про помилування. І я відчував, що не зможу вбити людину. Та раптом почувся крик, у маєтку замиготіли вогні — це кухарка скликала дворових людей і вони поспішали рятувати панського служаку. Обрадуваний Драга, зачувши наближення голосів, налетів на мене, як той шуліка. Я вистрілив у нього впритул і кинувся навтікача. Так ось негадано для себе подався у світи. Спершу й не знав, куди йти. Почувався, наче та пташка, що, вирвавшись із неволі, не бачить, куди летіти. Проте, довго блукаючи, врешті напитав дорогу сюди.

І от я тут. Але ж козаки чогось мене цураються, ніхто й не закликав до служби, тільки й того, що на сміх узяли. А Ви заступилися перед усіма… Візьміть мене до себе в науку!

Сірко, приголомшений сумною розповіддю малого, а ще більше його несподіваним проханням, замислився. Він не знав, що сказати на почуте. По хвилі-другій, ледь усміхнувшись, мовив:

— Прізвище Свитка тобі не пасує. Та й одіж ця не по тобі, синку. Ти носитимеш козацьке вбрання. Бачу по очах, що хочеш цього найдужче. А зватимуть тебе… Гострозором.

— Гострозором?! — здивувався хлопець.

— Авжеж! Я певен, що ти гострий зір маєш, тож ім’я це для тебе доречне.

Малий, утішений похвалою, шморгнув носом і знову, та вже з більшою надією, запитав про те, що цікавило його найдужче:

— Але ж Ви… візьмете мене у джури?

Сірко вголос засміявся:

— Візьму. Неодмінно візьму, ось тільки підучишся в козацькій школі.

— Та я умію!

— Е ні, — хитнув головою Сірко. — Боротись треба не лише із запалом, але й з розумом. Хочеш стати моїм джурою — берись до науки. Затям собі, хлопче: в Івана Сірка джура має бути всім джурам джура. Такий, що в огні не згорить та у воді не потоне. Зумієш?!

Очі в малого аж засяяли з радості:

— Ще й як зумію! Ви не пошкодуєте!

— То завтра й берись до науки, а дечого я навчу тебе сам.

Щойно мовив Сірко ці слова, невідь-звідкіль узялись два старці, які, схилившись на костури, мовчки пройшли повз них. «Далебі, це ж ті самі дивні молільники, що були в церкві! — подумав Сірко. — І чого вони тут усе никають?! А ну, спитаю в них, що вони за люди і звідки».