Розділ «ТАРАС СВИТКА — ДЖУРА-ГОСТРОЗОР»

Від такої чуйності голос хлопця потеплішав:

— Тарас… Мене звати Тарасом…

— А прізвище яке маєш?

— Свитка…

— Свитка?!

— Так усі називали мене змалку, бо тільки того, що свитку я мав, а більше нічого.

— А пістоля — хіба ні?

— Пістоля я здобув пізніше, — примруживши очі, малий нишком глянув на козака. Однак той легко вловив у погляді хлопця приховану хитринку.

— То ж як це?! — перепитав суворо.

— Ет, довга історія. Для чого згадувати?

— А ти розкажи мені коротко, опускаючи всілякі дрібнички, — зацікавившись, наполягав на своєму Сірко, вже не надто поспішаючи до справ і спочинку.

— Гм… — замислився малий. — І нащо Вам те знати?

— Треба, коли запитую. Кажи!

— Вкрав я пістоля, — винувато зізнався хлопчина.

— Украв?! — невдоволено підняв брови Сірко. — У кого?

— Але я не злодій, Ви не подумайте, — похапцем додав хлопчина, виправдовуючись. — Я поцупив пістоля в пана, бо мусив це зробити.

— Як то — мусив?! — з осудом перепитав Іван, та відразу ж осікся, нагадавши собі, як украв колись родового срібного ножа повитухи Килини, що ним обрізано і його пуповину, та як потім приховував це від рідних. То ж через нього було покарано небогу-служницю… А ось же й мовчазний свідок його недоброго вчинку — завжди при нім, за тканим червоним поясом. То як йому судити малого? Тим паче, жодного разу сам Сірко не зізнався у скоєному, а цей хлопець не побоявся говорити відкрито про свій переступ. Оповідав йому довірливо, не по-дитячому розважливо:

— Маю ще прізвисько «поліщук», бо родом я з поліського хутора… Я був панським хлопом, жив у дворі дідича і мав за приписом пасти свиней. Через тиждень ті свині так мені осточортіли, що хай їм грець. Все летять, як скажені, в шкоду — ні спинити їх, ані зловити. І тоді ми з Лукою, товаришем моїм, підпасичем, наладнали рогатки й навчились потрапляти в ціль стоячу і в ціль ходячу. І так свиней ми потроху завертали від шкоди, щоби вони, капосні, навіть туди й не потикалися. Швидко справлялися зі службою, тож мали час і на потіху — ладнали вербові сопілочки й потроху музикували. А потім Лука навчав мене незле грати на дідівській кобзі, що лишилася йому спадком від рідні. Щоб не надто відволікатись од музичних вправ, ми ще й нічийного пса Рябка до служби наловчили, за що давали йому старе сало. Лука потроху тягав його з діжки для нашого вірного «підпасича».

Ясно, що ми погано чинили, але ж коли б то в економа Драга чи в його любаски-кухарки шмат сала попросити, думаєте, дали б? Дзуськи! А свиней пан мав стільки, що йой. Я це добре знаю — з ліку зіб’єшся, рахуючи. Ну, нехай і не ми, але Рябко таки точно заслужив гарну плату за свою мудру службу. Він так навчився випасати свиней, що за місяць їх було годі впізнати. Бувало, тільки свисни, а Рябко вже й кинувся прожогом, гавкаючи, і неслухняна свиня, що саме до шкоди забралася, кувікаючи, драла дає, до гурту родичів своїх завертає. І все було б добре, коли б Драга не звинуватив нас у тому, що всі панські свині начисто охляли. Мовляв, він угледів, як ми на випасі їх мордуємо. За це нас бито нагайками, спадкову кобзу друга мого вщент потрощено, а бідолашного Рябка пристрелено. Лука нацькував його на брехуна-економа, що той ледве порятувався… Ото за те і вбито нашого собацюгу…

По цих словах хлопець умовк, його великі сині очі по вінця наповнилися слізьми…