Розділ «ОСІНЬ — ПОРА ВЕСІЛЬ»

— Вони не всілякі, а добрі козаки. І мене тішить те, що будуть нашими родичами. А ще, тату, я хочу ось що сказати. Чув від матері та від вас уже не раз натяки, що і я мав би привести в хату невістку. То ж знайте, давним-давно я вибрав собі вірну супутницю — козацьку вольницю. Більшого мені не треба.

— Чого б це так? — з великим подивом перепитав сина.

Петро пригладив долонею непокірного чуба:

— Коли мене буде вбито у бою, по мені не залишиться вдови і сиріт.

— Але ж хіба можна так думати?!

— Я не думаю про це повсякчас. Але ж знаю, що це може статися будь-якої миті.

— Тю, дурний, — вдавано насміявся з синових слів Сірко. — То так нікому ніколи не слід заводити родин і продовжувати рід свій. І вдома може настигнути лихо.

— Я прийняв рішення.

«Ох і затятий! — подумав мимоволі батько. — І в кого такий вдався?!»

Нагадавши свою молодість, усміхнувся у вуса. Петро таки мав його характер.

— То що мені сказати хлопцям? Вони ж обоє просили мене.

І враз, щойно син вимовив це, Іван Сірко згадав слова волхвині: «Коли зустрінеш прохача — одного за двох, не відмовляй йому…»

— Так це не Роду, а мене літа підводять, — засміявся вголос. — Маючи за плечима добру науку, а ще й до цього — зіркі очі, нічого не догледів та не дочув. То вони, кажеш, любляться? — перепитав сина.

— Так, — дивуючись такому перепадові батькового настрою, Петро знічено повів плечима. Мовляв, звідкіля його знати, що наступної миті на чоловіка найде: веселість чи гнів?

— От бісові діти! І коли встигли пізнатися? — радісно посміхався Сірко. — Ну, та Бог із ними. Осінь — пора весіль. Нехай присилають до дівчат сватів. Якщо твої сестри подадуть їм рушники, так тому і бути, поженимо.

Та, на диво всім мереф’янам відгуляємо два весілля в один день, — вдоволено потер руки.

Відколи стоїть на долонях землі Мерефа, такого гучного весілля тут іще не було. Іван Сірко віддавав обох своїх доньок заміж одного дня. Два весілля в одному дворі! Далебі, таке не кожному вдається побачити бодай раз на свій вік.

Козацьке весілля гучне та врочисте — нуртує багатолюддям, переливається барвами святкового вбрання, дзвенить танцями та співами. Козацька братія впереміш із мереф’янами, іскристим сміхом засіює просторий двір Половців. Голова роду, сивовусий Дмитро, в тонкопряденій сорочці і у вибілених полотняних шароварах, припрошує гостей до застілля, а за чаркою виголошує:

— Високоповажна громадо та пани-брати запорожці! Я багато чого бачив на своєму віку. Пожив чимало. Зазнав щастя і лиха. В житті було всілякого. Тепер ось віддаю заміж двох своїх онук за гарних козаків. Але ж, як мовиться, з краси води не пити. Тож я перед усім товариством закликаю молодят: живіть миром та ладом. Щоб у хаті не було місця чварам. Пам’ятайте, затишок у сім’ї неможливий без щирості та вірності. Але маю ще до вас прохання: кохаючи одне одного, не забудьте й про нас. Обдаровуйте наш рід нащадками. Бо ж сказано, козацькому роду хай не буде повік переводу!

За Половцем узяв слово Сірко. Його голос ледь тремтів од хвилювання: