Оголений нерв: роман

Розділ 73

Крізь суцільний біль погано пробивалася свідомість. Геннадію довелося неабияк напружити пам’ять, щоб відновити послідовність подій. Сонячний день. Дорога. Лісосмуга. Гриби. Вибух. Скривавлений Льончик з розірваними грудьми і відірваною рукою. Його погляд у вічність неба.

— Льоня! — кричить він, намагаючись попередити про небезпеку, але чує лише хрип, який із болем вирвався з горла.

У роті пересохло так, що не можна ворухнути язиком.

— Пити.

— Тобі не можна, — чує поруч чийсь знайомий голос, і ніжні пальці кладуть щось вологе на потріскані від спраги губи.

Усе одно неймовірно хочеться пити. Спрага така, що все навколо здається пекельно спекотним: пече в роті, грудях, животі. Поруч річка. Чути, як шумлять її чисті води. Потрібно зробити лише кілька кроків, щоб втамувати спрагу, але ноги такі важкі, неможливо зробити ані кроку. Чиїсь дбайливі і ніжні руки прикладають до чола щось вологе і прохолодне — одразу стає легше. Чиї то руки? Геннадій поволі розтулив важкі повіки, але хто поруч годі впізнати — все розпливається в безформну пляму.

— Мама? — ледь почув свій голос.

— Ні, не мама, вона пішла додому відпочити, — чує він жіночий голос, який долинає ніби з-під води.

— Оксанка?

— Ні.

Знову вологий дотик до губ. На мить підступна спрага відступає і пляма перед очима починає набирати чіткіших рис.

— Улянка?

Дівчина всміхається щиро, по-дитячому. Геннадій бачить її пухкі губи, коротке волосся і прозоро-василькові очі.

— Де я? — питає він і вже чітко чує свій голос.

— У лікарні, — пояснює дівчина. — Тебе прооперували.

І знову в пам’яті спливли хворобливі спогади, від яких замлоїло в душі.

— Льончик…

— Його поховали, — сказала Уля, бо не було сенсу приховувати. — Якова також. Кажуть, що він покінчив з собою, застрелився в посадці, — пояснила Уля.

— Он як, — протяжно промовив Геннадій, — хто так вважає?