— Ось побачиш, нічого не залишиться! Компанія велика, усі молоді, тільки давай їсти! — промовив Вадим жваво, проте Настя добре знала його, тому таки почула нотки суму в голосі. Вона ледь знайшла вільне місце в холодильнику, щоб вмістити там об’ємний торт. Настя подякувала і спитала: «Підемо посмалимо?»
Вони вийшли на балкон, де стояли дві табуретки та попільничка. У ній було кілька недопалків, як жартувала Настя, «жіночки» — тонкі залишки її цигарок — та «чоловічки» — товщі, Валерки. Настя присіла, а Вадим запалив цигарку й обперся на поручні. Звідси відкривався вид на головну вулицю.
— Гарний краєвид, — сказав він, порушивши мовчанку. — У мене на першому поверсі все чути, але нічого не видно.
— І що ти там таке цікаве побачив? — запитала Настя, помітивши, як пильно Вадим на щось задивився.
— Пішов третій місяць, як зник мій Левко, — відповів чоловік, глибоко затягнувшись димом. — Я постійно вдивляюся в натовп людей, шукаючи його постать. Вночі прислухаюся до кроків за дверима, очікуючи, що ось зараз теленькне дзвінок і він зайде. Геник повертається, а з ним — надія на те, що мій син також повернеться.
— Не треба втрачати надію, — сказала Настя, хоча сподівання на повернення Лева танули з кожним днем.
Вісімнадцятирічний син Вадима наприкінці листопада минулого року поїхав у Київ на Євромайдан, коли почалися мітинги. Батькові сповістив уже тоді, коли стояв із студентами на головній площі Києва. Левко телефонував щодня, а в ніч на перше грудня о четвертій ранку батько востаннє чув його голос. Вадим не відходив від увімкненого телевізора, дивлячись новини, де показували, як трьохсот беззахисних студентів-євромайданівців нещадно били кийками дві тисячі спецназівців. Він по сто разів передивлявся відео, викладені в Інтернеті, намагаючись серед натовпу побачити сина, аби хоч щось дізнатися про його долю. Далі були пошуки сина. Вадим чотири рази їздив до Київа, писав заяву до міліції, роздавав листівки з фотографією Лева, звертався до волонтерів, шукав по лікарнях і моргах. Усе марно. Сина не було ані серед живих, ані серед загиблих. І все-таки Вадим вірив, що Левко живий. За кілька днів до того син сказав йому, що познайомився з гарною дівчиною, студенткою, навіть натякнув, що, можливо, переведеться на навчання в столицю, щоби бути поруч із нею. Тоді Вадим зауважив, що йому ще рано думати про одруження, на що син відповів: «Кохання не має віку». Пізніше, напруживши пам’ять, Вадим згадав, що син називав її ім’я. Дівчину звали Юля. Вадим дуже шкодував, що не дізнався від сина її прізвище або адресу — можливо, Юля могла щось прояснити.
— Ось дочекаюся Гену, потім візьму відгули і ще раз поїду у Київ, — сказав Вадим.
— Незабаром у нас буде своє бюро розшуку, — ляпнула Настя й одразу ж прикусила язика. — Вибач за недоречний жарт, — сказала вона, — від’їзд матері вивів мене з рівноваги. Сама вже думаю, що мені робити. У першу чергу потрібно вилікувати сина, поставити його на ноги. Не знаю, скільки часу піде на його одужання, викличу лікаря, тоді вже буде видно. А тут іще мама таке утнула…
Настя зітхнула, зробила затяжку й розчавила недопалок у попільничці.
— Я її не засуджую, — сказав Вадим, — вона хоче знайти свою доньку. І ти повинна це розуміти.
— Та хіба я проти?! Але ж безглуздо кидати все і їхати туди — не знаю куди.
— Які звістки від неї?
— Каже, що все добре, шукає Ніну, розпитуючи місцевих про той містичний будинок, який бачила уві сні.
— А де вона зупинилася?
— На вокзалі.
— У неї ще не вмерла віра, тож є надія.
— Знаєш, Вадику, що я помітила? — Настя підвелася, стала з ним поруч. — Раніше я говорила «Ніна любить…», «Ніна робить…», тобто вживала дієслова в теперішньому часі, ніби вона є, лише кудись вийшла з дому ненадовго і зараз повернеться. А потім, навіть не замислюючись, не усвідомлюючи, почала говорити про неї в минулому часі. Це було після одного року мовчання сестри. Тоді я подумала, що її вже нема серед живих, що якась невидима сила підказала моїй підсвідомості, що її життя вже обірвалося.
— Тобто ти хочеш сказати, що люди, які не поруч із нами, живі, поки ми не почнемо говорити про них у минулому часі? — запитав Вадим, зупинивши пильний погляд на Насті.
— То лише мої здогадки. — Настя тяжко зітхнула. — Я розумію маму, бо невідомість — тяжка ноша. Досі ми не знаємо, чи за здоров’я Ніни ставити у церкві свічку, чи за упокій. Ставимо за здоров’я, хоча, можливо, її душа в цей час не має спокою. Господи, що я плету?! — Настя схаменулася. — Я зробила тобі боляче?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оголений нерв: роман» автора Талан С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 17. Приємного читання.