Оголений нерв: роман

Настала тиша. Десь у траві сюркотів коник, та тихенько потріскували дрова в багатті.

— Генику, — Уля підвела очі, поглянула у його бік. — Пам’ятаєш, як ти нещодавно приїхав з Харкова і розказав, що водій машини підібрав попутника, який їхав до Рубіжного. Як він назвав Луганщину? Нагадай мені.

— Лугандія, — розсміявся Гена. — Я також вперше почув, що так називають нашу місцевість, і довго сміявся. Втім, мені сподобалося слово, прикольне!

— Дивіться, що я придумала! — У неї горіли очі. Можливо, то був відблиск вогнища, але вона була така натхненна, ніби щойно написала поему. — Л — це Льоня. У — це я, Уля. Г — Геник. А — Антон. Н — Нік. Д — Денис. І — Іван. Я — Яшка. Лугандія! Ось наше слово! — захоплено сказала дівчина. — Я навіть знаю, навіщо воно нам потрібне! Ми можемо вітатися, промовляючи це слово. Воно може бути замість слова «Бувай!». Цим словом можна обізвати когось, якщо промовити лайливо, ним можна огризнутися. Якщо комусь із нас буде дуже самотньо, можна зателефонувати другові, без зайвих пояснень просто зітхнути у слухавку і сказати тихо «Лугандія», і буде зрозуміло, що комусь скрутно. Можна покликати на допомогу, і ми будемо знати, що потрібна поміч. Можна сказати це слово з болем, якщо боляче.

Уля обвела поглядом присутніх.

— А що, друзяки? Мені така ідея подобається! — переварив почуте першим Льоня.

Геннадій підхопився з місця, підбіг до дівчини, чмокнув її в щоку.

— Улька, ти — геній! — сказав він. Дівчина почервоніла, опустила очі. Рум’янець залив щоки, це було помітно навіть при червоному світлі, яке сіяло вогнище.

— Треба цю добру справу якось скріпити, — потер долоні Ванька. — Може, я збігаю та пошукаю чогось?

— Пити не будемо! — одразу зауважив Денис. — Ви сюди приїхали відпочивати чи жерти горілку?

— Ну що, новостворене товариство під назвою «Лугандія», — сказав Никон, — у мене є краща пропозиція. Сьогодні остання субота вересня. Пропоную щороку, хай би де ми були, збиратися цього дня разом.

— А якщо ми розсваримося? — запитав Гена.

— Навіть тоді. Заради минулої міцної дружби. Згода?

Хлопці ствердно закивали.

— Нехай ми будемо десь далеко одне від одного, мусимо покинути все і знову зустрітися разом, — продовжив Льоня. — Можливо, ті, хто розсварилися, приїдуть на зустріч, скажуть просто «Лугандія» — і це слово буде як вибачення, без жодних пояснень і з’ясовування відносин. Якщо хтось не забажає примирення, може просто привітатися цим словом, посидіти біля вогнища і згадати щасливе минуле.

— Так і зробимо. Зустрічатимемося останньої суботи вересня на цьому місці, — підбив підсумки Никон. — Я тут нещодавно написав нову пісню, — продовжив він, — називається «Золота осінь». Якщо сподобається, можемо поставити рингтоном на телефони — ні в кого такого немає.

Усі полізли в кишені за телефонами…

— Агов! — Голос Петра вирвав Геннадія зі спогадів. — Хто тут місцевий? Ти спиш, брате?

— Ні, — відповів Геннадій, — згадував друзів.

Він дістав з кишені ліки, пошумів блістерами, вкинув пігулки в рот і ковтнув, не запиваючи водою.