Оголений нерв: роман

— Людо, я дуже стомлена морально, — сказала одразу.

— Негайно приїзди до мене, тобі потрібно змінити обстановку і відпочити, — почула вона у відповідь слова Вадима. — Чоловік поїхав до батьків, я сама вдома. Чекаю на тебе.

— Я виїжджаю завтра.

Розділ 41

Звечора Настя повідомила Валерію та свекрусі про свій намір поїхати в Суми до Людмили.

— А якщо завтра на роботу викличуть? — запитав чоловік. — Зателефонують і скажуть, щоб виходила, то що будеш робити?

— На роботу? — Настя іронічно посміхнулася. — Яка робота? Хто викличе? Кадирівці чи козачки? Навколо ідуть бої, поки що зарано говорити про роботу.

— Вирішуй сама, — сказав байдуже Валерій.

— Куди тебе понесе нечиста? — обурилася свекруха. — Ще десь вб’ють по дорозі. Сиділа б уже вдома, поки стихне навколо.

— Ви ж хотіли жити в Росії? — мовила Настя навіть без зла. — Живіть тепер! Навколо російські війська, а з ними кадирівці. Можете із Семенівною взяти квіти і стелити ними дорогу своїм визволителям.

— З тобою не можна спокійно розмовляти, — зітхнула жінка, — ти стала не схожою на себе, зла, знервована.

— Отож відпочивайте без мене, — Настя пішла у свою кімнату, давши знати, що розмова закінчена.

Вона зателефонувала Іванні й попросила провести на автовокзал. Геннадій напрошувався підвезти матір, але Настя відмовилася. Вона дуже скучала за донькою, тож мала нагоду побачити її та поговорити.

Іванна чекала матір біля будинку.

— Чому ти не зайшла навідати бабуню та батька? — запитала Настя.

— А! — Іванна махнула рукою. — Потім заскочу.

— Доведеться їхати автобусом до Луганська і там брати квиток на київський потяг до Сум.

— Я в курсі, — сказала Іванна. — Міст через Сіверський Донець, яким їздили на залізничний вокзал, нещодавно зірвали. Утім, вокзал іще раніше перестав працювати.

Вони вирішили пройтися пішки до автовокзалу. Була тепла, але ще не спекотна днина. Незабаром настане жара і місто, скуте асфальтом та бетоном, перетвориться на розігріту духовку, коли навіть вітер не рятує, а навпаки, несе з собою замість прохолоди розпечене повітря. Донька з матір’ю говорила про щось несуттєве, незначне, Настя відповідала на питання не до ладу — вона воліла почути щось особисте, можливо, розкаяння за свої слова, за вчинки, але Іванна обходила неприємну для неї тему. Вже на автовокзалі Настя присіла на лавку, біля неї вмостилася Іванна. Їхні руки торкнулися, і Настя відчула знайоме тепло тіла доньки. Попри все, їй хотілося обняти, приголубити дівчину, забути всі образи і… пробачити.

— Доню, — Настя не втрималася, обняла Іванну за плечі, пригорнула до себе, як пташенятко, — я скучаю за тобою. — Іванна мовчала. — Всі ми помиляємось, говоримо дурниці, потім жалкуємо, просимо вибачення і знову патякаємо дурниці — таке воно, життя. Але ми завжди повинні пам’ятати, що ми — одна родина. Якщо трапиться з кимось лихо, ніхто не прийде на поміч, окрім рідних людей, ніхто не підставить своє плече так надійно, як члени сім’ї. Зараз нелегкі часи, і ми не зможемо пережити негаразди, штовхаючи одне одного, як більярдні кулі. Ми мусимо триматися купи. Я також не свята. Іноді буваю нестримана, втім, як усі ми зараз, але, незважаючи на все, я не забуваю, що ми всі — одне ціле.