Розділ «СОБАЧІ КЛОПОТИ»

Максим зробив крок уперед.

Пес знову погрозливо загарчав.

Набравши в легені повітря, Максим зайцем рвонув уперед, під прикриття човнів. Прудкості ногам додавав лютий гавкіт — собака переслідував чужака. Не встиг Максим пробігти і десяти метрів, як із лівого боку на нього з шаленим гавкотом кинулися ще дві собаки — прудкий, мов чорна блискавка, доберман та рудий пес невідомої породи, очі якого, навіть при сонячному світлі, палахкотіли нездоровим жовтим блиском.

Хлопець шарпнувся праворуч. Із-за човнів, схарапуджені гавкотом, вистрибували нові й нові чотириногі володарі території. Мить — і за Максимом гналася вже ціла зграя. Чиїсь зуби навіть шарпнули втікача ззаду за ногу, та цупкі штани з першого разу прокусити не вдалося. Оточений півколом різношерстих та однаково лютих псів, Білан біг уперед, не стримував відчайдушного крику і думав лише про одне: швидше б дістатися до остова старого облупленого катера.

Добіг. Не скочив — злетів на сходинки. З усієї сили стрибнув з борту на дно човна, який примостили поруч. Покате днище стало його порятунком: оточивши човен і гавкаючи на хлопця, що примостився зверху, собаки, за всього бажання, не могли застрибнути туди.

Так само як Максим — злізти звідти.

Глава 15

Ворожі тенета

Порятунок прийшов несподівано.

Якщо появу Огородникова в незмінних плямистих штанах та його усміхненого спільника Артура в так само незмінній кепці з козирком можна назвати порятунком. Але в такій ситуації злі люди були бажаніші за собак.

Чоловіки якийсь час стояли, склавши руки на грудях, і дивилися на те, що відбувалося, з неприхованим задоволенням. На крики Максима та прохання забрати собак вони, здавалося, не зважали. Та нарешті Плямистий неквапом наблизився до човна, заклав два пальці в рота і свиснув. Пси дружно припинили гавкати, повернулися в бік людини.

— Гайда звідси! Бач, забавку знайшли, — добродушно промовив Огородников, і диво — собаки послухалися його.

Спочатку більші, потім — менші пси розступилися, а тоді й розбіглися в різні боки. Правда, відбігли недалеко: посідали невеличкими гурточками, ніби чекаючи, коли ж їм знову дозволять погратися з цим нахабним хлопченям. Звідкись підбіг старий знайомий Максима — пес Буян. Зиркнувши на нього, облизнувся і став біля хазяїна.

— Які люди! — блазнювато протягнув Артур. — Та ще й без охорони, без дяді міліціонера. Ти мені гроші приніс, юначе? За собачкою прийшов? Диви, скільки їх тут. Кого хочеш вибирай, коровай, коровай!

— Злазь, не бійся, — поблажливо дозволив Плямистий. — Іди сюди, поговоримо.

Максим, зиркаючи на собак, обережно сповз на животі по днищу човна. Ноги зрадницьки трусилися. Розуміючи, що тікати нема куди і він попався, хлопець покірно підійшов до Огородникова.

— Ну, чого ж тебе знову сюди принесло? Я так розумію, це ти — Артурчикова помилка?

— Та ну, яка помилка! — спробував боронитися Артур.

— Не така вже й велика, — спокійно відповів Плямистий. — Але й не дуже маленька, скажу я тобі. Чого тобі треба, синку? Для чого ти прийшов сюди? Чого домагаєшся? Собаку тобі треба чи нехай Артурко гроші твої поверне? Що мені треба зробити, аби ти більше сюди не ходив?

— Його, Петровичу, тільки смерть може зупинити! — Артур зробив страшні очі.