Коли Ліза отримала чергову похвальну грамоту за черговий рік навчання, тато сказав, що домовився про відпочинок на морі в селищі Миколаївської області. Може взяти з собою й Алісу. Галина Андріївна, яка чула цю розмову, відповіла, що дасть гроші за дочку. Тато віднікувався, мовляв, він не розориться, якщо заплатить за Алісу, але Галина Андріївна наполягала, що не пустить дочку, якщо Михайло Матвійович не візьме грошей. Тато підморгнув дівчатам. Розчарована Аліса, яка на канікулах могла вільно спілкуватися з Лізою, посунула до кімнати подруги:
— Ну от! Це ж зовсім не те! Я поїду до Одеси сама на ті гроші, які дасть моя мама! Буду сама шукати Валерія на вулиці Бабеля.
— Алісо, поглянь на карту України! Миколаїв поряд з Одесою! Тато сам хоче до Одеси в гості до давнього друга! Ми пробудемо в Миколаєві два дні, а потім поїдемо в Одесу! Тільки нікому не кажи!
Отже, валізи спаковані, потяг від’їздить о сьомій. Завтра дівчата гулятимуть по Миколаєву — теж дуже гарне місто.
Блукаючи між ошатних білих будиночків, вони ненадовго забули про Одесу. В одному з таких будиночків живе ще один друг тата. У нього на подвір’ї виноградник. Ґрона, щоправда, ще не дозріли, приїздіть у вересні! В нього вони й зупинилися на одну ніч. А завтра сідають в автобус — і за кілька годин будуть в Одесі.
— Добре, коли в кожному місті є друзі, — каже Аліса. — А ви можете запросити друзів до Києва, в дім Анастасії Георгіївни?
— Яка ти, Алісо, ще мала, — відповідає тато.
— Навпаки, я доросла, розумію такі речі!
— Ні, ти ще мала. Доросла людина про таке, може, й подумає, але вголос не скаже.
На автовокзалі в Одесі їх зустрічає друг тата, з яким Михайло Матвійович не бачився відтоді, як був у Одесі з мамою. Того року, коли Ліза з Марусею були в Ялті. Це дуже приємний чоловік, з ним тато вчився в університеті. Його син моряк, зараз у плаванні. Дівчатам відводять синову кімнату, де на стінах висять неймовірно екзотичні мапи й світлини. Тато охоче погоджується на спальне місце на веранді, адже зараз неабияка спека. Усе чудово. Навіть і подумати ніхто не міг, що все так складеться. Тепер у них усі умови для того, щоб розшукати Валерія Красоцького — чи живий він? Бо ж, як вважає юний літератор Кость Боровий, Лізи Королько на цьому світі вже немає… А чи знає про це Валерій?
— Ти листи взяла? — шепоче Аліса.
— Так, — відповідає Ліза, згадавши, як забула ксерокси для Костика Борового. — Коли бабуся полізла до моєї валізи класти теплі речі, я мало не зомліла: а раптом вона їх там надибає!
— Треба було класти листи до мого рюкзака! До мене вона б не полізла, — відповідає Аліса.
— Аліско, — а чому ти так перейнялася історією Валерія і Лізи? Для мене це пов’язане з родиною. Дуже тісно пов’язане. Лише я не можу зрозуміти, як саме. А нащо це тобі?
— Лізко, ти що? Я вже стільки часу живу цією історією! Наче дивлюся серіал, тільки краще! У вашому домі телевізор не дивляться, зате в ньому усіляких таємниць більше, ніж у бразильському серіалі! А по-друге, я хочу довести Костику, що він помиляється! Ліза жива! І Валерій живий! Ми його знайдемо в Одесі! А може, ми зможемо наново звести їх!
— Але навіщо? Навіщо це старим людям?
— По-всякому буває! Моя тітка, до якої ми їздили на Великдень, у шістдесят років вийшла заміж за свого колишнього однокласника, і дуже задоволена. Я вважаю, це добре, коли старша жінка не ставить на собі хрест, і якщо розлучилася чи овдовіла, знову хоче заміж. До речі, а чому твоя бабуся знову не вийшла заміж? І взагалі, вона була в шлюбі? І де твій дід?
Ліза шокована питанням Аліси. І шокована не тим, що подруга заговорила трохи нетактовно, як щойно з її татом. Справжній шок викликало те, що вона ніколи не замислювалася, хто ж її дід по матері? У неї є тато, доктор технічних наук Михайло Матвійович Лисюк, який зараз сидить за пляшкою вина у вітальні з давнім другом, усе не йде спати на веранду, хоча вже й пізно. У неї був прадід Георгій Арсентійович Розумович, чий портрет у важкій дубовій рамі висить у їхній вітальні. Є в неї й дід Матвій Романович Лисюк, батько тата, який живе у Хмельницькому. А де ж чоловік бабусі? Ліза знає, що дівоче прізвище її мами, Ольги Іванівни — не Розумович, а Бусурман. Де ж той Іван Бусурман, зять академіка Розумовича? І як же вона збиралася писати есе «Мій рід», не знаючи, хто її рідний дід?
Аліса ж тим часом сипала все новими запитаннями:
— Твоя бабуся така гарна, така модна, а їй уже більше шістдесяти! Можна лише уявити, якою вона була, коли їй було, скажімо, сорок років! Я бачила фотографії в її кабінеті. У неї були поклонники? Їй присилали квіти?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бабусі також були дівчатами» автора Кононенко Євгенія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Євгенія Кононенко БАБУСІ ТАКОЖ БУЛИ ДІВЧАТАМИ“ на сторінці 20. Приємного читання.