Розділ «Євгенія Кононенко БАБУСІ ТАКОЖ БУЛИ ДІВЧАТАМИ»

Ліза запевнила Алісу, що то була ініціатива Борового — зустрітися удвох.

— І не я його цікавила, а та історія Лізи Королько! — відповіла Ліза, хоча їй хотілося, щоб давня історія була лише приводом.

— Все одно! Обіцяй мені, як подрузі, що не ходитимеш з ним без мене!

— Алісо! Ти таке слово візьми з самого Костика. От зараз подзвони йому на мобілку в Харків і візьми з нього таке слово! У тебе мало на рахунку? Я тобі можу переслати п’ять гривень!

— Він не дасть мені такого слова! Хіба ти не знаєш тих чоловіків?

Наступній зустрічі Костика й Лізи сприяла сама доля. Костик повернувся з Харкова й написав Лізі на електронну пошту. Він не згадував про листи, як і просила Ліза, бо ж береженого Бог береже. Але написав, що ретельно обдумав ситуацію й дуже хотів би знову поставити Лізі кілька запитань. Якщо, звичайно, в неї буде бажання з ним зустрітися. Ліза написала про Алісу, про те, що та також хоче погуляти з ними на вихідні. Але сталося так, що родичі запросили Алісу з мамою до себе за місто, адже був Великдень. Галина Андріївна відпросилася у бабусі, мовляв, вона все приготує наперед, їм треба буде лише розігріти. Бабуся за комуністичним звичаєм не надавала великого значення святкуванню Пасхи й без проблем відпустила економку з дочкою. А Ліза в неділю зустрілася з Костиком. Знову на Володимирській гірці.

Костик цілує Лізу в щічку. Дівчина здивована.

— Сьогодні всім треба цілуватися. Нас, звичайно, не привчали до цього.

Ліза знає про Пасху, але ніхто в їхньому домі не святкує. Утім, вона згадує, що в одному з листів Валерія до Лізи йшлося про те, що вони зустрілися на Великдень. Костик теж про це згадав.

— А в ті часи то був мало не кримінал. Цілком можливо, що батько тої Лізи був членом партії, їм не дозволяли ходити до церкви… Ось бачиш, це символічно, що ми зустрілися в цей день. — У Лізи чомусь солодко защеміло серце. — Це означає, що ми докопаємося до істини! Отже, як ти гадаєш, чому перехоплені листи лежали саме в Марусі?

— Бо вона їх не віддала бабусі, яка, у свою чергу, не віддала їх Лізі.

— Ти мене не зрозуміла. Уяви: ти з’ясовуєш, що на твою адресу пишуть до іншої людини, яка не має права на таке листування. Що ти робиш?

— Я дозволила б закоханим використовувати мою адресу.

— І ти покривала б, якби йшлося про наркотики в якихось малоліток?

— Та ні, такого б не покривала…

— Так, про це ж ми й говорили минулого разу! Для Марусі кохання школярів було те саме, що наркотики. Якою мала бути її реакція?

— Не знаю…

— Я думаю, її реакція мала б полягати в тому, щоб повідомити батьків Лізи. І віддати їм листи. А чому ж листи лишилися в Марусі?

— А ти як думаєш, чому?

— Маруся не наважилася передати листи батькам, які б, певне, дуже лаяли Лізу, а може, навіть і били її. Отже, вона зробила ні те, ні се.