Розділ «Частина перша Полювання на великого звіра »

Уже за півгодини граф на чолі невеликого загону особистих охоронців, незважаючи на вмовляння графині, виїхав до лісу. Взяли із собою смолоскипи і запасну стару карету, в яку й поклали убитих.

Вночі, тулячись до чоловіка тендітним, ніжним тілом, яке граф любив найбільше у світі і не віддав би ні за які скарби, графиня Ядвіга тихо спитала:

– Юзеку, що все-таки сказав тобі цей хам?

– У масці?

– Так.

Він мовчав.

– Я прошу тебе, Юзеку, – прошепотіла дружина. – Адже я знаю, що він сказав там щось інше.

– Звідки ти можеш знати, що він мені сказав?

– Відчуваю. Любий мій…

У графа не стачило духу збрехати. Він раптом побачив себе на коні, який мчить назустріч ворогу, там, під Мацейовичами, у їхній останній битві, яку програв Костюшко, отже, і він, Войцицький.

– Юзеку, – прошепотіла дружина.

– Він сказав мені: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».

– Що це означає, Юзеку? – графиня підвелася на ліктях. – Що означають ці його слова?

– Не знаю, – зізнався граф.

– Він хоче тебе убити?

– Якщо убити – то не одразу. Ти ж бачила.

– Не кажи тільки, що нє знаєш – коли. Він буде тебе переслідувати?

– Побачимо. Спи. Вже пізно.

– Я боюся, – прошепотіла графиня. – Боюся, Юзеку. Що ти думаєш робити?

– Захищатися, – сказав граф.