Розділ ІІ Альфа і Омега

– Прокинулася? Як твоя спина? – питає, не відводячи погляду від сторінки.

– Звідки знаєш, що я не сплю? – дивується.

– Я слухаю, як ти дихаєш. Це музика. Вдих-видих мають свою мелодику, зараз твоя змінилися, бо ти прокинулася. Я знав ще за хвилину до того, що ти прокидаєшся. Твоє тіло змінило музику дихання. – Мамай посміхається у вуса. Тоді відриває очі від книги, відкладає її вбік. – Жива? А уві сні, як в’юн крутилася. Ти, Мавко, більш ніж добу проспала. Бачиш, як воно трапляється на рівному місці. Зрештою, я теж винен. Пробач мені. Не треба було тебе саму надовго залишати. Та мені чомусь здавалося, що ти якраз за цим сюди й приїхала.

– За цим, – погодилася стиха.

Поворушилася. Нічого не боліло і не пекло. Аж дивно стало, бо згадала той учорашній біль.

– Як ти зараз, Мавко? Бачу, що пробуєш своє тіло, – розмовляв з нею, наче з малою дитиною. Не опиралася, навіть було приємно. Давно з нею ніхто так не говорив, хіба що мама в дитинстві. – Ну, дівчинко, покажи свої плечі.

Козак підводиться. Оселедець падає йому на очі, він міцною рукою закидає його за вухо. Магдалена задивляється на нього, сідає на ліжку і раптом відчайдушно розуміє: ой, леле, вона ж зовсім гола! На якусь мить нітиться.

– Ой, перестань, Мавко, – Мамай читає її, мов відкриту книгу. – Та не з’їм я тебе, хіба що трохи понадкушую, як щирий українець.

Вона стенає плечима. Дурна, він же тебе на руках ніс, голу-голісіньку рятував… Перевертається на живіт.

Він проводить руками по її шкірі. Руки сильні та ніжні. Від їх доторку стає не по собі, і зовсім не від того, що болить. Навпаки, нічого ніде не болить і не пече, зовсім не пече.

– Ну, як? Пече чи ні?

Хитає заперечливо головою.

– А тут, – його руки опускаються, трішки нижче. Зупиняються. – А тепер як?

– Та все гаразд, – мимрить вона, не впізнаючи свого голосу.

Господи, знайшла час поплисти. Зла й сердита на себе. «Ти, Магдо, збочена дурисвітка. Він геть інший, він не Чугайстер, схаменися, він просто допомагає тобі. Перестань думати про це, перестань, ти ж собі обіцяла».

Обіцяла. Стискається вся до атома, і напевне ту напругу відчувають руки Олексія.

– Сонце забрало в тебе багато сили, серденько. Не можна так підставлятися. Сонце – добре й мудре, воно дарує, але коли забагато брати в нього, то починає комизитися та карати, – Олексій говорить упевнено та спокійно. – Ой, Мавко моя, ти ж, певно, голодна. Я зараз принесу тобі поїсти. А ти сходи вмийся. Чи, мо’, сюди водички принести?

Ні. Не треба, вона сама. Сама знайде воду біля криниці, бо не хоче, щоб він знову до неї торкався: відчуває, що не втримається. Та, здається, Олексій зовсім не помічає її сумнівів. Допомагає піднятися з ліжка, вийти надвір. Вона підставляє під зорі своє обличчя, руки, голе тіло, волосся. І він ллє на неї теплу воду з діжки, яка ще не встигла охолонути. Вода цілюща та щедра, наче обійми вечірнього поля. Магдалена відчуває, як з водою в неї зачинає вливатися сила. Олексій загортає її в блакитний рушник, не питаючись дозволу, мов пір’їнку, хапає перед себе, заносить у хату:

– Моя дівчинко хворенька, зараз я принесу тобі поїсти.

Він годує її з ложечки, її, закутану у великий блакитний кокон, і вона почувається щойно народженою лялею, яка має доброго батька, котрий завжди захистить.