Розділ ІІ Альфа і Омега

– Ти тут гість, Мавко. Я сам, а ти відпочивай, убирай у себе сонце, трави, небо, воду… Сходи до Дніпра, скупайся чи просто посидь на камені та погомони з ним. Він любить щиру розмову. Можеш навіть запитати про щось своє. У нього стільки тисячолітнього досвіду за плечима! Він тобі підкаже…

Магдалена кліпає очима, вона не знає: кепкує цей чоловік чи ні. Вона почувається першокласницею. Бо тут геть усе НЕ ТАКЕ, як удома… Ні-ні, воно не чуже, просто інше. Та з’ясувати, чи жартував Мамай, чи ні, не встигає. В Олексія багато роботи – важливої, відповідальної, щоденної:

– І для тіла, і для голови, бо воно ж частина тіла, а найперше – то для Всесвіту, бо людина – частина тіла Всесвіту…

Він говорить доволі спокійно та розважливо. І врешті Магдалена починає розуміти: ніхто не бере її на кпини, Олексію й на думку таке не спаде. Просто він отакий: справжній, щирий та відвертий, як сонце.

І вона йде до Дніпра. Скидає з себе весь одяг. Бо хто її побачить? Тут порожньо. Точніше, тут багато всього справжнього, та нема людей, нема засторог і заборон. Магда плаває, пірнає, лежить на березі, розглядаючи хмарки над головою. У голові майже немає думок, як у чистому блакитному небі хмарин, навколо лагідна природа, щедра вода, щастя і те, що люди називають пізнанням себе… Пізнай себе – пізнаєш світ і Бога. Так, здається, казав Олексій…

Пізнай себе…

Вона обгоріла. І якби Олексій вчасно не прийшов та не розбудив її, то перетворилася б на печеного рака. Чомусь не соромилася того, що він бачить її оголену. Може, тому, що не думала про такі дурниці, коли нещадно пекла спина, руки, ноги. Голову від сонця врятувала осока, що росла поруч та кидала тінь.

Олексій бере її ніжно на руки, бо йти вона і справжні не може, наче перепила чогось… Жартує навіть спроквола. Мамай, погоджуючись, відповідає, що то Мавка перепила сонця, а це не ліпше, аніж вина чи горілки.

У хаті він кладе її на ліжко, обережно змащує все тіло маззю, що пахне бджолами, якимись травами та найдужче полином. Мавка старається не стогнати, не подавати голосу, коли він торкається її спини. Тільки от зупинити сльози не може. Вона звикла мовчки зносити біль, без слів, а сльози – хіба їх утримаєш? І вони по-зрадницьки дрібними цівочками течуть обличчям.

Мамай закінчив, обережно накрив її простирадлом, торкнувся чола, задоволено підморгнув, наче температури немає, і раптом почав співати. І ті дурні сльози знову потекли з неї. Бо колискову їй співали востаннє в дитинстві.

Люлю, люлю, люлешику,

Зварю тобі кулешику,

Нагодую, накормлю

І спаточки положу.

Коти сірі, коти білі,

Коти волохаті,

Не ходіть по хаті,

Не будіть дитяти.

І вона засинає… і котики сірі, і котики білі блукають подвір’ям, і чиїсь міцні руки ніжно тримають її, і вона знає, що ті руки їй більше не дадуть упасти.

Коли прокидається, то за вікном уже глупа ніч. На столі біля ліжка горить свічка, а поруч на кріслі, підперши голову та втупившись у книжку, сидить Мамай. Магдалена не видає себе, вона крізь напівстулені повіки спостерігає за чоловіком. Той уважно читає. То хмурить чоло, то мружить очі.