Розділ ІІ Альфа і Омега

– Знаю, – кивнув. Вона має йти до власника голосу в слухавці. – Але я хочу, щоб ви взяли мою візитку. Там є мої телефони, моя адреса. Я запрошую вас до себе в гості.

– На Січ? – Магда здивовано підняла брови.

– Майже, – Олексій посміхався.

Дістав візитку, простягнув її жінці. Магдалена, не роздумуючи, взяла.

– Мамаю, а хіба жінок на Січ пускають?

– Звісно, ні. Ви що? – Підморгнув Олексій. – Це ж табу! А от Мавок пускають.

Вона посміхнулася. Підняла на нього сумні очі. «Звідки в такій красі стільки суму?» – подумав Олексій.

– Дякую за запрошення і за візитку щиро дякую. А знаєте що, Олексію? А намалюйте мені захисника, намалюйте мені Мамая. Я замовляю у вас картину, можна? – казала, сумно зазираючи в очі.

– Можна! Намалюю, звичайно намалюю. – Він був готовий на все, тільки щоб вона якнайдовше залишалася у його житті.

– І нехай він буде справжнім, як оці ваші, що на стінах. Вартовий. Нехай буде справжнім і моїм. Я знайду вас і приїду по нього. До того ж мені так кортить побачити оту правдиву вашу Альфу і Омегу. Прощавайте, Мамаю. Хай щастить у всьому.

Вона розвернулася та пішла, стукаючи високими підборами модних босоніжок.

Олексій якусь мить вагався, а потім не втримався та покликав її:

– Магдалено, зачекайте! Невже ви просто так підете? – Наздогнав, схопив за руку. – Не зникайте. Скажіть хоч, як вас знайти? Звідки ви? Чи принаймні натякніть.

Вона легко вивільнила руку з його долоні, подивилася уважно в очі.

– Я з України теж, Мамаю. Там зараз також літо, до речі, а не зима, як у вас на хуторі. Там частими гостями є тумани й дощі, там нічний спокій міста стережуть леви, там дуже багато віруючих та недостатньо віри, там день починається з кави, а закінчується також кавою, тільки з вершками…

Вона не стала чекати відповіді. Стала навшпиньки, поцілувала його в щоку:

– Не треба мене шукати, Олексію. Уже краще одному бути, без Мавки, повірте. І ваші Мамаї це знають і ви знаєте теж. – Вона виразно процитувала ще один уривок зі Сковороди: – «Що тобі найпотрібніше, то те знайдеш у самому собі».

Магдалена зробила декілька кроків. Тоді наче передумала, зупинилась. Повернулася назад:

– Та коли я відчую, що мені конче потрібен Мамай, а Мамаю Мавка, я сама знайду вас. То може статися завтра, а може, й ніколи. До побачення. Бережіть себе, Мамаю.

Вона легко торкнулася рукою його грудей, там, де серце, тоді впевнено розвернулася та пішла.