Розділ ІІ Альфа і Омега

– Майже, Мавко!

Магдалена пішла далі вздовж стіни, уважно розглядаючи картини. Час від часу зупинялася, роздивлялася, щось гмикала собі під ніс. Олексій вирішив не заважати, так і стояв на одному місці, спостерігаючи за жінкою. Міг уважніше роздивитися її. Карі очі з дивним зеленкуватим переливом, маленький носик, тонка довга шия, мов у лебедівни, прикрите волоссям чоло, брови-стріли. Тонкі губи, такі ж тендітні, як уся її постать. І лишень очі видавали вік. Це була вже доросла жінка, зовсім не юна дівчинка, в очах мала забагато суму та сарказму, таке з’являється в очах тих, хто багато пережив і вже трохи встиг набратися і радощів, і лиха. Та водночас у очах жив вогонь. Та жінка не втомилася від життя, вона любила його, прагла всім серцем жити… На шиї висіла якась прикраса. Кругла з дивним старим орнаментом. Це була чи не єдина оздоба, окрім ланцюжка на нозі. Обручки чи бодай будь-якого персня на руці він не зауважив, ані сліду від нього… Вона була незаміжня чи вже давно розлучена. «Цікаво, чи є у неї діти? Напевне є».

Минуло хвилин п’ятнадцять, і вона повернулася.

– Олексію, ще одне запитання. Я, звісно, перепрошую, що відволікаю вас від важливих справ і все таке… – вона вмовкла, наче збиралася з думками.

Він хотів її запевнити, що ні від чого вона його не відволікає, що йому навпаки дуже приємно спілкуватися з нею. Але промовчав. Просто стояв і мовчки чекав, що жінка далі скаже.

– Тільки не вважайте мене причепою, добре, чи жінкою, яка чіпляється до чоловіків? Говорю це від щирого серця. Ваш Мамаївський світ – щось незвичайне. Ходжу по ньому і почуваюся в ньому захищеною. Дивне відчуття, наче ваші козаки на полотнах – живі, і найважливіша місія, яку вони виконують, – це оберігати. А що для вас, того, хто творить Мамаїв, хто розмовляє з ними, хто їх знає найліпше, бо вони ж ваші діти, що для вас Мамай?

Здивовано звів на неї очі. Оце запитала, оце сказала. Але відповів одразу, не задумуючись:

– Мамай для мене той, хто володіє силою.

– Химородник? – уточнила.

– Можна й так назвати, – кивнув ствердно. – Мені подобається інше слово – характерник. Той, що знає…

– …і той, що має характер, – додала Мавка.

Задеренчав його телефон. Натиснув на ґудзик «Відбій». Магдалена схопилася за свій:

– Ой, лишенько. Забалакалася з вами, Мамаю, і забула свій увімкнути.

Витягла з сумочки телефон. Натиснула ґудзик. Тільки-но жінка хотіла щось додати, загудів її мобільний. Глипнула на слухавку, нахмурилася, приклала до вуха:

– Привіт! Так. Я. Добре. Ну, не відповідала, а що? Я попереджала. Щойно увімкнула. Ні, я за тобою не скучила. Бувай.

У трубці чоловічий голос щось майже кричав. Жінка змінилася на обличчі, але це не була образа чи злість, це була зібраність, від жіночого кокетства чи цікавості не залишилося й сліду.

– Замовкни, – вона сказала неголосно, але рішуче, і її там, з того боку, почули. – Стиш децибели. Ще раз так зі мною говоритимеш – більше мене не побачиш. Зрозумів? Будеш на своїх підлеглих та колишніх дружин верещати.

І вона вимкнула телефон, очевидно адресуючи слово «телепень», тому, хто вже чув у слухавці короткі гудки.

– Даруйте, Олексію. Мені потрібно йти, – вона сказала «йти», а не «бігти». – Дуже рада була познайомитися і з вами, і з вашими Мамаями. Бажаю успіхів – і в творчості, і в житті. Може, ще колись зустрінемося. То гора з горою не сходяться, а ми ж не гори.

Вона простягнула йому руку. Він легко стис, приклав до губ, поцілував і не відпускав якусь мить. Вона це помітила. Пауза затягнулася. Сумно посміхалася у відповідь.