Розділ І Чуже небо

Степан гірко посміхнувся, закинув собі лантух на плечі:

– Бувайте здорові, діду! Мені час. Робота не жде. А мо’, нам по дорозі та підете зі мною?

– Ні-ні! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Дякую. А скажи мені, чоловіче, що тобі от зараз, цієї миті, найдужче для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан і вже хотів серйозно відповісти, що грошей і хату нову, та вирішив віджартуватися: – Та не багато: коня та воза, щоб лантух на спині важкий не тягати.

– Хай Бог береже тебе, Степане! Нехай так воно станеться, – щиро проказав старий, і вони розійшлися. Кожен помандрував своєю дорогою.

Степан не встиг зробити і десяти кроків, як пригадав, що точно не казав старому свого імені. Зацікавлений відкриттям, зупинився, обернувся. Та старий наче здимів. «От же ж меткий дідусь, хоч так з вигляду і не скажеш», – подумав Степан і рушив далі.

Степан добре попрацював, і коли прийшов час платні, то господар його несподівано щедро нагородив. Дав йому за роботу коня та воза… Здивуванню Степана не було меж, і вже вдома наступного дня він згадав про свою розмову зі старим на дорозі. Та, напевне, то була випадковість…

Минув рік. Справи у Степана йшли трохи ліпше. І хоч не мав грошенят на землю й нову хату, та на вдосталь їжі на столі вже заробив. І далі Степан наймитував, не цурався жодної роботи, а люди його за це в селі і поважали, і щедро віддячували.

А того понеділка найняла його паніматка. Треба було відвезти в сусіднє село до її сестри лантухи з борошном та діжечку меду. Степан відвіз. Сестра паніматки у відповідь передала Степаном гостинців для попенят – велику торбу з яблуками та грушами. Їде Степан і собі думу гадає. От, добре бути попом. Ручки біленькі, знай тільки одна робота – Богу справно молитися, відправляти служби, хрестини та похорони… А за се тобі – і повага від людей, і білі калачі на столі, і хата – повна чаша. На тому самому горбочку, що й минулого разу, чоловік ще здаля запримітив білу постать.

– Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався Степан.

– Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

Розмова починалася для Степана знайомими словами, і він ввічливо відповідав. Степан поважав старість.

– А до якого вам, діду? – перепитав чемно. – Бо ми якраз між двома – Горливці та Медівка. Вам куди? Може, підвезти?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої хати, мо’, люди добрі нагодують.

Степан заходився порпатися в торбі, яку йому наскладала паніматка. Там знайшлися і добра їжа, і навіть пляшечка квасу.

Степан дав то все старому і вже з цікавістю перепитав:

– Діду, а ви мене не пам’ятаєте? Пригадуєте, приблизно рік тому я йшов повз вас цією ж дорогою з лантухом на спині. Ви мене питали те саме і також були голодні. І ще ви запитували, що б я хотів для щастя. А я сказав, що коня та воза. І тепер я то все маю. Ну, пригадуєте?

– Га? – здивувався старий. – Нє, сину, я тебе вперше бачу.

Дід наче говорив правду. Він дивився на Степана трохи знічено. Продовжував їсти, по-старечому голосно плямкаючи.

– Діду, а де ви живете? У якому селі? Скажіть, і я відвезу вас додому, – Степану стало шкода старого. У такому поважному віці пам’ять уже не та.