Розділ І Чуже небо

– Як це? Що ви маєте на увазі?

– Твій Роман буде тільки твій аж до смерті, якщо будеш в усьому чемно слухати мене.

– Скільки це мені коштуватиме?

– Тобі – нічого. Зовсім-зовсім нічого, – Наталена посміхалася.

Посмішка Наталени нагадувала вишкір акули, та зараз Тоню це аніскілечки не бентежило. Вона подивилася своїми чорними очима в не менш чорні очі жінки та чітко промовила:

– Але так не буває. Усе має ціну.

– Розумниця, – відповіла Наталена. – Не буває. Про це не хвилюйся, ми про оплату вже домовилися з твоєю мамою. Хочеш знати більше – запитай у неї. Якщо вона захоче – відповість скільки. Та не думаю, що зараз це так важливо. Вона твоя мати і хоче бачити тебе і живою, і щасливою.

Тоня кивнула. Вона в мами розпитає і верне гроші, якщо там велика сума, а зараз:

– Якщо так – то я згодна. Отже, що потрібно зробити?

У кабінет тихо постукали. Антоніна Володимирівна наче прокинулася від сну і тільки тепер зрозуміла, що замерзла. Зуб на зуб не попадав. Різко зачинила вікно, підійшла до письмового столу.

– Так-так, прошу, – кинула в бік дверей.

– Антоніно Володимирівно, тут до вас Василь Вікторович, можна чи ви зайняті? Що сказати?

Антоніна поправила на собі своє широке плаття, яке зовсім не приховувало її цікавого положення, пригладила на голові волосся:

– Проси, Людочко. Хай заходить. І зроби нам, будь ласка, гарячого чаю, ти ж знаєш, який мені можна і який п’є Василь Вікторович.

Тоня причепила до обличчя звичну запопадливу посмішку, саме таку, яку люблять багаті замовники.

9. Робота як робота

Магдалена сиділа у своєму кабінеті та дивилася у вікно. Весна в цьому році припізнилася. Середина квітня, а все ніяк зима не відступиться. Щойно на пару днів блисне сонце, як знову по-січневому захурделить… Майже як у неї в серці. Уже п’ять років спливло, як вона тут працює. Останній рік то сама собі господиня, а не дівчинка «за дорученням». Дівчинка виросла. Так, виросла. Соломійка, старша донечка, вже на другому курсі університету, молодша Оленка в десятому класі… Час іде. Усе в неї гаразд наче. Та чи все гаразд? Майже дорослі діти, робота, яка, крім грошей, дає ще й задоволення. Та якийсь неспокій нещадно ятрить душу… Ох, то певне погода на неї так впливає. Хочеться не тільки тілу тепла. Закуталася тісніше у свою довгу шаль, хоча в кабінеті досить тепло. «Усе, зупинися, навіжена! Меланхолію геть. Зосередься на роботі», – здоровий глузд старається вплинути на серце.

Кволо діють слова. Бо пам’ять усе вертає і вертає її в минуле. Майже п’ять років минуло, як один день… Ні-ні, не один. Бо та жінка, впевнена в собі, самодостатня та впливова, що сидить зараз у цьому кабінеті, лишень очима нагадує ту перелякану та розгублену, яка починала тоді життя спочатку.

З нової сторінки, з нового рядка. І саме вчасно підоспіла допомога. Бо комусь її життя дуже важливе, очевидно. Бо тоді, коли її світ завалився, вона примудрилася не померти від розпачу та болю, не думала й не гадала, що має такий високий больовий поріг. Вона не впадала в депресію, було ніколи, не різала собі вени, таке і на думку не спало, не тонула в алкоголі, бо ж подруга Машка завжди перед очима як застереження. Вона змогла встати на ноги, навіть не з колін, зуміла з лежачого напівмертвого стану піднятися. Бо доля послала їй для цього помічників, і вона рада, що не відсахнулася від них, не пройшла мимо, хоч якими дивними та непривабливим, навіть огидними, з першого погляду вони видалися…

Машка…